Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І ще – свого… як там його звали?! Ах так – прадідуся Арона Марковича.
Хтозна чому, але до старих будинків на київському Подолі гарячу воду підводили, тільки якщо будинки були не вищими одного-двох поверхів. Родина Сиваків мешкала у чотириповерховому, ще дореволюційної побудови, тому у них був лише холодний водогін. Коли Спартак був ще зовсім малесеньким, то мама купала його раз на тиждень на кухні у великій балії, в якій зазвичай прала білизну. Коли хлопчик став великим і пішов у дитсадок, то почав митися раз на тиждень в лазні разом з татом Андрієм. Лазня знаходилася наприкінці Спаської вулиці майже біля самого Дніпра, й похід туди у неділю вранці перетворився на своєрідний сімейний ритуал, що знаменував кінець тижня.
Оскільки старезних будинків без гарячого водогону довкола не бракувало, то відвідувачі знаменитої лазні так чи інакше були знайомі один з одним. Отут Спартак і зіткнувся з дуже дивною річчю: виявляється, він був доволі відомим на весь тутешній район хлопчиськом! Принаймні то один, то інший відвідувач говорив оточуючим:
– Дивіться, оцей малий карапуз – та це ж праонук Арона Штульмана!
– Як, того самого Арона Штульмана? – дивувалися у відповідь.
– Еге ж, того самого.
– О-о-о!.. Ага-а-а!.. Так-так!.. Ну-у-у…
Майже завжди все обмежувалося подібними вигуками. Лише час від часу той незнайомець, до якого зверталися інші незнайомці, казав Спартакові:
– Послухай-но, хлопче… Якщо ти справді праонук того самого Арона Штульмана, то… тоді вирости достойним свого прадіда! Дивись, не підкачай.
– А-а-а… чого такого він зробив, прадідусь мій? – перепитував здивований хлопчисько.
Й отримував загадкову відповідь:
– Арон Маркович був святою людиною. Отож не підкачай!..
Не розуміючи, що все це означає, малий одного разу звернувся за поясненнями до тата Андрія. І сталося щось дивне: батько чомусь опустив очі, відвернувся і пробурмотів невиразно:
– Тобі ще рано про подібні речі знати, синку.
Спартак відчув, що тато чомусь соромиться. З якого це дива? Та хто ж цих дорослих розбере!.. Звісно, можна було спитати ще думку мами Гаті, однак їй і без того життєвих клопотів не бракувало.
Тоді Спартак вирішив пошукати відповідь в одній з «розумних» книжок – «По ту сторону тайны». Звідти він дізнався, що «святими» називали дуже хитрих людей, які поводилися не як усі. У той час, як трудящі маси сумлінно й покірно гнули спини на експлуататорські класи, так звані «святі» за рахунок своєї незвичайної поведінки позбавлялися тяжкої праці. Й навіть ставали об’єктами німого поклоніння темних забитих мас трудящих…
Був чи не був прадідусь Арон Маркович «об’єктом німого поклоніння темних забитих мас трудящих», хлопчик не знав і сказати напевно не міг. Але в тому, що пам’ять про цього чоловіка збереглася навіть після його смерті, годі було й сумніватися. Більш того, абсолютно незнайомі дядьки чекають від Спартака, як від праонука «святого», чогось незвичайного – це все також недарма!.. Але як можна вирости достойним того, хто незвичайною поведінкою обдурював «темні забиті маси трудящих»? Що це за поведінка така чудернацька?..
Хлопчик довго не міг второпати, що тут і до чого, аж доки не здогадався: пояснення може бути єдиним – прадідусь Арон Маркович не боявся того самого Ка-Де-Бе, якого боялися і тато Андрій, і мама, і всі-всі-всі дорослі! Саме тому татові було соромно відповідати синові. Й саме надзвичайна сміливість Арона Марковича могла викликати повагу «темних трудящих мас». А ледарі в подільській лазні не милися, це Спартак знав точно!..
Отож найгірший висновок, якого він дійшов ось зараз, полягав у наступному: якщо виконати присягу, дану вдень мамі Гаті – тоді він ніколи не виросте достойним свого «святого» прадіда! Тоді він «підкачає», не виправдає покладених на нього людських сподівань. То що ж мусить обрати: непокору мамі, яка одна-єдина в світі – або невідповідність сподіванням зовсім незнайомих дядьків, яких дуже й дуже багато?..
Мабуть, треба все ж скоритися мамі. Але ж це означає, по-перше, що надалі він житиме у вічному страху перед всемогутнім Ка-Де-Бе разом з батьками! А також, по-друге, що не зможе переконатися в правдивості чи неправдивості маминої розповіді. Хто цих дорослих розбере, коли вони брешуть дітям, а коли правду кажуть? А раптом мама Гатя… все це вигадала, щоб оббрехати радянську владу, яку сама ж називає прекрасною і справедливою? Це неймовірно… але ж раптом?
З іншого боку, як прожити в страху й непевності все життя? Спартак поглянув на безнадійно порожнє місце біля підвіконня, де в його думках все ще стояв Палаючий Чоловік. Стояв і чогось очікував. Слідом за тим малий відчув, як його повільно, дуже повільно насаджують на величезний рожен, потім кладуть на рогачі над вогнем і починають підсмажувати з усіх боків, повільно обертаючи. З «розумної» книжечки «По ту сторону тайны» малий знав, що такими є уявлення «темних забитих мас трудящих про так зване уявне пекло». Однак ні… Ні-ні, ця фантазія була не про «уявне пекло» – таким буде його життя, якщо він боятиметься Ка-Де-Бе разом з мамою і татом, якщо не стане схожим на «святого» прадідуся Арона Марковича…
Ні, він не зможе так жити.
Але як уникнути цього?
Як може він, такий тихий, слухняний, розумний маленький хлопчик, піти проти власної мамуні? Він же її так любить!..
Рішення з’явилося раптово. Згадавши про «Серце Данко», Спартак посміхнувся порожньому місцю біля підвіконня, потім влігся якомога зручніше, заплющив очі. Подумки простягнув до грудей ліву руку (хоча в цей час обидві його руки лишалися витягнутими уздовж тіла), далі подумки обережно занурив її в глиб грудей… Як і слід було очікувати, пальці торкнулися не шалено пульсуючого серця, а чогось огидно-крижаного та слизького, що присмокталося до нього.
Звісно, це і був той самий Страх, яким мама Гатя заразила його з найкращих міркувань – задля виживання! Страх цей вічно сидітиме біля серця й отруюватиме його повільно, але безжально та невпинно…
Невпинно? А дзуськи!
Намагаючись бути максимально обережним і в жодному разі не зачепити власне серце (бо він все ж таки Спартак, а не Данко!), хлопчик вхопив огидно-крижану слизьку грудку, щосили подумки рвонув…
Страх являв собою кудлату сіру кулю, вкриту цілим розсипом палаючих вугликів замість очей. Ця бридка істота широко роззявала смердючу зубасту пащеку й ревіла щодуху:
– Ка-Де-Бе-е-е!.. Ка-Де-Бе-е-е!.. Ка-Де-Бе-е-е!..
– Я тебе вб’ю, – звернувся Спартак до кудлатої кульки. Вуглики очей негайно згасли, смертельно переляканий Страх жалюгідно заскавучав, немов побите цуценя, спробував лизнути шорстким собачим язиком хлоп’ячу руку, яка міцно стискала бридку істоту за шкірку, і проволав:
– Не вбивай мене, хлопче,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко», після закриття браузера.