Читати книгу - "Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко"

Дуже хочеться Юрі розповісти Олександру Васильовичу про кімнату Червоної красуні, про її портрет, намальований на кам'яній стіні. Не дійшли туди води Прип'яті, не затопили підземні світлиці. Правда, поки що не пощастило проникнути в наступні зали, ті, що знаходяться за кімнатою Червоної красуні, бо не відома таємниця мідних «кружалець» та «ромбиків». Тільки не має права Юра розповідати. Хай колись, пізніше, як дочекаються приходу Червоної Армії. І тоді можна буде в підземних залах, в колишніх панських скарбницях створити унікальний краєзнавчий музей.

— Олександре Васильовичу, — озвався Юрко, — мене дуже цікавить минуле нашого села. Багато мені розповідала мати, бабуся Улита. Ще малому розказала вона мені й про Катрю та Тимофія, тільки я не знав, чого пан наказав називати її Червоною красунею. Хочу дізнатися й про інших жителів нашого села, про тих, що стали червоними козаками і пішли з Примаковим громити біляків та петлюрівців.

Учитель пригладив клинцювату борідку, схвально кивнув головою:

— Правильно, хлопче! Кожен мусить знати минуле свого народу — і знати обов'язково. Інакше не станеш ні патріотом, ні громадянином. Чи знаєш ти, Юрку, хто такий Максим Вернидуб?

— Не знаю.

— Гріх не знати. Це герой, червоний повстанець, в народі його звали — Орлом.

— Так про Орла я чув! — вигукнув Юрко. — Мені й тато про нього розповідав, і мама. Тільки я не знав, що його звуть Максим Вернидуб.

— Знаєш, як він загинув?

— Ні.

— І дівчина, мабуть, не знає, бо вона не з Жовтневого. Так я вам розповім про Максима Вернидуба. Він теж мій учень. Ходили ми з ним по давніх виробітках, по шляхетському болоті, бували й на Татарському острові, збирали експонати для краєзнавчого музею. Познаходили багато надзвичайно цінних речей. У 1918 році прийшли на Україну німці. Повернувся в свій палац і пан Хоткевич. А перед тим проходили нашим селом червоні козаки. Командував ними відважний Віталій Примаков. Майже вся біднота пішла до Примакова. І твій батько, Юрку, теж. Чи бачив ти портрет Примакова?

— Ні, не бачив.

— Отож-то й воно.

Олександр Васильович підійшов до шафи, дістав з неї портрет.

На портреті був зображений молодий чоловік з вольовим відкритим лицем, прямим і відвертим поглядом. Очі його світилися відвагою, мужністю, допитливим розумом і були водночас якісь ласкаві, лагідні.

— Примаков, — продовжував свою розповідь учитель, — лишив у навколишніх лісах загін червоних повстанців, щоб не давали спокою окупантам та їх посіпакам. Пан Хоткевич на той час став петлюрівським старшиною і привів з собою полк гайдамаків. Маєток люди розібрали, лишилися від економії одні стіни. Хати тих, хто пішов до червоних, спалили. Сім'ї їх розстріляли.

Дійшла звістка про це до червоного повстанця Максима Вернидуба — привів він своїх воїнів, вибив петлюрівців з села і сам поліг, як брали палац. Збиралися пам'ятник Максиму поставити, і все руки не доходили. Отак почали потроху ім'я героя забувати.

Учитель поставив портрет Примакова в шафу, дістав інший, трохи більших розмірів, запитав Юрка:

— Пізнаєш?

— Пізнаю, Олександре Васильовичу.

На портреті був зображений секретар райкому комсомолу Павло Морозенко. Він до війни часто приїздив у село, приходив у школу, виступав перед учнями, розповідав про бої з білофіннами, як червоні бійці прорвали укріплену лінію Маннергейма. Павло добровольцем пішов на фронт і повернувся додому з орденом Червоної Зірки.

— Позавчора в селі Капулівка, — з болем у голосі промовив учитель, — німці дівчат ловили, щоб відправити на Татарський острів. Порятували їх від наруги партизани. І поліг в тому бою мій учень Павло Морозенко.

Учитель дістав з шафи ще один портрет.

— А оце наш земляк Тимофій Кушнір. Герой-повстанець. Розіп'яв його пан в підземеллі на кам'яній стіні. І ніхто не знає, де знаходиться те страшне підземелля.

— Невже справді отак катували людей у вашому селі? — злякано запитала Леся.

— Ніби їх і зараз не так катують, — відповів учитель. — Ти ж сама бачиш, що фашисти витворяють.

З портрета дивився молодий парубок. Обличчя засмагле, аж бронзове, і крізь ту бронзу пробивається ледь примітний рум'янець. Очі пломінкі, погляд завзятий, рішучий, сповнений сили та відваги. Трохи скидався на лейтенанта Вершину. Таке ж продовгувате лице, густе волосся, опукле чоло і прямий, рішучий погляд. Людей з таким поглядом можна розіп'яти, закатувати, але не можна зігнути, поставити на коліна.

— Гарний портрет, — озвався Юрко, — і фарби зовсім не потемніли.

— Це я його недавно перемалював, — пояснив учитель. — З великого портрета. Був у мене ще один портрет Тимофія Кушніра, так його пристав спалив. Чимало він тоді моїх паперів у вогонь кинув.

— Як спалив? — здивувався Юрко.

— Отак і спалив, — пояснив учитель, — забрав у мене папери і наказав урядникам кинути їх у пічку. Пан Хоткевич постарався. Я ще до революції задумав створити в селі краєзнавчий музей. Почав збирати експонати. Отут і сполошилися місцеві панки. Почали писати скарги в різні інстанції. Викликали мене в земство — і заборонили навіть думати про краєзнавчий музей, наказали не просвіщати селян, не сіяти неспокій у їх ще незрілих душах, не нести смуту в їх примітивний розум. Боялися царські посіпаки історії, не хотіли, щоб народ знав своє минуле і робив з нього належні висновки. А історія — це надзвичайно корисна, потрібна і благородна наука.

Учитель лагідно посміхнувся:

— Як я скучаю за школою, за учнями, за своєю роботою. І дуже мені приємно, що ти, Юрку, хочеш знати про минуле свого села. Свого краю. Це дуже й дуже похвально. Дав би я тобі почитати потрібні книги. Є в мене цікаві записи, розповіді старожилів, є й літописи. Тільки довелося їх сховати, закопати в надійному місці. Приховав я й чимало експонатів, що збирав для краєзнавчого музею. А зараз, Юрку, покажу тобі портрет твого пращура. Мені розповідали, що він був дуже чесна, розумна й кмітлива людина, користувався загальною повагою на селі, допомагав бідним людям. Хоча й сам не нажив великого