Читати книгу - "Срібне молоко, Валерій Олександрович Шевчук"

втеча із села дяка, отже, знає киця, чиє сало з'їла, – але не зміг. Одне, що дуже тарахкотів на нерівній дорозі віз, а друге, для балачки треба було б повернутися до жінки, відтак не бачив би дороги, а коник у них майже сліпий і міг би їх бозна-куди завезти. А третє, хоча й кипів йому в грудях отой пекельний казанець, але вуста чомусь не розтулялися, язик не бажав рухатися – добре відав, що коли б таку балачку почав, жінка, так вигідно умощена на рядні й досі безсловесна, почне на нього верещати, а з її досі сухих очей потече річка сліз, він же, коли таке траплялося, витримати того не міг, трахав дверима й ішов із хати; їдучи ж возом, того не вчиниш, отож вона криком та слізьми так його затуркає, що не знатиме, як розумніше повестися перед панами судовими, отож остерігся, аби не вийшло їм на гірше. Тому тільки й кинув позад себе кострубате:

– То що мені на суді говорити?

– А те, що я скажу, – голосно й чітко мовила Явдоха. – Я й говоритиму, бо це мене публіковано, а ти потверджуй!

Так вони й учинили перед полтавською старшиною і подали скаргу, яку записали до книг Полтавського уряду, що, мовляв, Гапка Дмитриха назвала прилюдно Явдоху нецнотою і завдала їй уразу, ніби мала з дяком невшетечність, чого напасниця доказати не могла, а вони, тобто Явдоха та її чоловік Іван Пошивайло, готові дати щодо того слушного довода.

Говорила Явдоха, а Іван стояв побіч і мовчав, хіба дививсь у кутка судового покою, скошуючи очі і трохи ніби відвертаючись від полкового підсудді, який їх допитував.

– Це сказала твоя жінка, – мовив суворо підсуддя, – а що змовиш ти, чоловіче?

– Скажу те саме, – відказав спроквола Іван. – Дамо про своє цнотливе мешкання слушного довода.

– Отже, Гапка Дмитриха на твою жінку нащекала? – спитав підсуддя, судді на той час у Полтаві не було, поїхав у якихось важливих оборудках, отож і вів з ними мову цей.

– Добре знаєте, пане наказний, – сказав не без політики Іван Пошивайло, – що таке баби, коли загризуться! Часом наварять такого пива, що й чортяка не вип'є, похлинеться! І де дідько не посіє, пане наказний, там баба вродить. А ще вам скажу на своє розуміння: біда бабу породила, а біду – чортова мати.

– Щось замудрив, пане пономарю, – показав зуби підсуддя. – Скажи ліпше просто і нефігурно: Гапка на твою жінку нащекала?

– Вони одна на одну щекали, пане наказний, але моя їй чести не публікувала, хіба жабою зголосила, тож і не уймала, а та бісиця мою нецнотою таки охрестила і честь їй уйняла.

– А сам жінку вважаєш за нецноту? – спитав підсуддя. – Чи вона в тебе чеснотлива?

Іван знову подививсь у куток, ніби там сидів невидимий підказько, і з чужого голосу він і говорив.

– Бачите, пане наказний, кажуть люди: то не жінка, як сім раз на день не обманить чоловіка. І це ще добра жінка, пане наказний, як тільки сім раз на день одурить. А де дві баби зійдуться, не вам мені казати, – це я вже до сварки – то там уже й торг, а як три, то й ярмарок. І де дві баби, сказати б, зберуться умісті, то не переспорить їх чоловіків і двісті. А коли…

– Постій, пане пономарю, зі своїми приказками! Ліпше скажи: жінка твоя цнотлива чи ні? – перебив підсуддя Івана.

– Ото я й кажу, пане наказний, – мовив, усе ще не відриваючи від кутка очей, Іван. – Всяк знає: не вір жінці, як чужому собаці, а інші речуть: «Не хвались жінкою у сім день, а хвались у сім літ», а я зі своєю, слава Богу, прожив сім літ і семеро день. І ще ви, панове судді, маєте знати: не та жінка нецнота, яку так називають, а та, яку з «лицем» мають і «лице» до суду поставили. Отож я супроти жінки своєї нічого лихого сказати не можу, бо поки що з нею, а вона зі мною. Тим і кажемо: живемо чеснотливо, і я нікому не дозволю щекати на неї. Коли ж є торг, то на ньому має щось продаватися, а не тільки бабські виграшки та ляскоти.

Виповівши ту орацію, пан пономар аж упрів, тож змушений був утерти піт з чола, а тоді знову зизо подививсь у куток.

– Наскільки я зрозумів твою мову, – сказав підсуддя, – своєї жінки в нецноті не винуватиш?

– Та де! – коротко повів Іван, ще й головою смикнув, ніби на плечах незручно сиділа.

– Тоді видаю наказа, – різко мовив суддя. – Хай решетилівський уряд чинить у тій справі слідство і подасть мені атестацію, а тоді справу розглянемо.

Явдоха під час орації свого чоловіка стояла сумирно й непорушно: білі руки склала на животі, черевички стулила, а лице мала сіре, ніби піщане, і тільки вряди-годи із того піску щось гостро зблискувало, ніби в пісок потрапило скло, а може, пробивалася струмка води. Але коли вийшли із судової канцелярії, Явдоха накинулася на чоловіка:

– Що це ти намолов?

– Не намолов, а тебе, скурву дочку, захищав, – зимно повів Іван Пошивайло й подивився на жінку так чорно, ніби ота смола, що кипіла цілу дорогу в казані його грудей, підступила попід очі, а відтак і плюхнула з них чорними вибухами.

– То оце я тобі така погана жінка? – плаксиво озвалася Явдоха.

– Жінка як жінка, – мовив понуро Іван. – Усіх вас чортяка на мотузку водить, а може, ви його!

І він узяв носа в два пальці і вишмаркнув у куряву чорні смоляні шмарклі.

Явдоха округлила очі і розтулила рота, але миттю стулила, блимнувши на чоловіка майже любасно.

– Думала, Іване, – сказала тепло, – що ти дурніший! Але ні, ти мудрий, тільки дурня із себе чомусь корчиш…

І саме в цей час, коли пролунали ці сакраментальні слова, на шкільному ґанку в недалекому селі дяк Григорій Комарницький пустив вибраний із люльки дим через ніздрі, вуха та очі, але не через рота, бо стулив його, і не для того, аби щось комусь затуманити, а щоб любо помріяти, адже був поетом, а поети, які не вміють мріяти, скудять свою віршотворну жилу, чого дяк поки що й не збирався чинити, та ж бо його вірші, певною мірою, годували його й сиріт-школярів, котрі в школі жили. Була ще одна причина для мрій: минуло вже чимало часу від того щасливого чи нещасливого вечора, коли двічі повечеряв у гостинній родині Пошивайлів, а по тому в його кишки