Читати книгу - "Північна зірка, Михайло Миколайович Грешнов"

— Вернись, будь ласка. Надія Юріївна вернулася.

— А-а-а… — протягнув Іван Федорович, не відриваючись від приладів.

— Чого тобі? — запитала Надія Юріївна.

— Відійди… — Іван Федорович не відривав очей від апаратури.

Надія Юріївна відійшла.

— Підійди!

Надія Юріївна невпевнено підійшла.

— Он воно що! — сказав Іван Федорович. — Відійди!

— Ти що, Ваню, вважаєш мене маятником? — запитала Надія Юріївна. — Туди-сюди…

— Відійди! — Іван Федорович продовжував стояти до неї спиною, вдивлявся у прилади.

Надія Юріївна стенула плечима, рушила до дверей.

— Надю!..

Це був крик. Так Архімед кричав: “Еврика!”

Надія Юріївна злякано озирнулася.

Чоловік дивився на неї великими очима і вже не кричав — шептав:

— Підійди ще раз…

Надія Юріївна по-справжньому злякалася, повільно рушила до нього. Він озирнувся на прилади, потім на неї і раптом опустився на стілець, на якому щойно сиділа Надія Юріївна. Обличчя його було бліде.

— Тобі погано? — схилилася до нього Надія Юріївна.

— Ні, ні, Надю… — проказав він скоромовкою. — Дай подумати. Дай мені подумати.

Знову глипнув на прилади.

— У чому річ? — запитала Надія Юріївна.

— У чому річ? — перепитав він. — У тім-то й річ, у чому річ…

— Іване Федоровичу! — Надія Юріївна готова була розсердитися.

— У тім і річ… — машинально повторював Іван Федорович. Зиркнув на дружину і сказав: — Ти випромінюєш!

— Що випромінюю? — настрашено запитала Надія Юріївна.

— Випромінюєш і все!.. — Іван Федорович був розгублений.

— Поясни, Ваню, — лагідно попросила Надія Юріївна

— Ніби у тобі працюють, знаєш… сто потужних радіостанцій одразу, — пояснив Іван Федорович.

Надія Юріївна не знайшлася, що відповісти чоловікові.

— Феномен якийсь… — дивився на дружину Іван Федорович.

— Дурниці, — нарешті мовила Надія Юріївна.

— Тебе необхідно обстежити, — сказав чоловік. І додав: — Неймовірно!

Надія Юріївна повернулась і мовчки вийшла з лабораторії.

Того дня Іван Федорович приїхав додому рано і негайно став розпитувати дружину: як самопочуття, чи є покращення, як вона харчується, чим, що з ґудзиком. Надія Юріївна відповідала, показала ґудзик — тонесеньку пластинку: обсмоктала майже весь.

— Так… — кивав при цьому головою Іван Федорович. — Так…

Він стільки разів повторив оце “так”, що Надія Юріївна роздратувалася і запитала, до чого він хилить.

— Бачиш… — Іван Федорович не знаходив потрібних слів.

— Нічого не бачу! — сказала дружина. — Морок!

— Правильно, — погодився Іван Федорович. — Морок.

— Що все це означає?

— Ти суцільне випромінювання, — сказав нарешті Іван Федорович. — Прилади ніби з’їхали з глузду. Струми мозку у порівнянні з твоїм випромінюванням — невиразний шепіт.

Надія Юріївна слухала.

— От я і думаю: у чім річ? — продовжував Іван Федорович. — Може, ти залізом перенаситилася? Залізо, воно, знаєш, має магнітні властивості… Ти не хвилюйся, будь ласка! — запевнив він, спостерігши, як дивиться на нього Надія Юріївна. — Нічого страшного немає, навіть якщо ти й намагнітилася.

— Досить! — урвала розмову Надія Юріївна. — Скоро ти скажеш, що твоя дружина — слюсарна майстерня. Так?

Іван Федорович так не думав. Він просто не знав, що думати.

Вирішили, що необхідно знову йти до лікарів.

У поліклініці Надії Юріївні запропонували пройти аналізи.

— Ось талончик на кров. Це можна сьогодні. Спустіться униз, в кабінет одинадцятий.

Надія Юріївна здала на аналіз кров.

— Приходьте завтра, — сказали їй, — о дев’ятій ранку.

Проте дивовижні події розгорнулися раніше.

Лаборант Вятлов закінчив аналіз крові Надії Юріївни о першій годині дня. В чверть на другу він зайшов до головного лікаря Сергія Наумовича.

— Дивно, — сказав з порога. — Знаєте, що я виявив у крові Фастової?

Сергій Наумович підняв голову від паперів.

— Не повірите! — сказав Вятлов.

Сергій Наумович мовчки ждав.

— Спустіться, гляньте самі!

Чи то подив у очах Вятлова, чи то зухвальство, так подумав Сергій Наумович, з яким Вятлов увійшов до головного лікаря: не кожен і не з усякого приводу зважиться турбувати Сергія Наумовича та ще запрошувати його до мікроскопа, — підказали головному лікарю, що у лаборанта є для цього підстави. Сергій Наумович встав і рушив слідом за Вятловим.

Так вони і йшли — лаборант попереду, головлікар за ним, якась невидима нитка поєднувала обох. Лаборант був стурбований, це можна було помітити по його напружено розпрямленій спині; головний лікар ступав важко, у ході відчувалися його шістдесят вісім років, і ще давалася взнаки стурбованість, яка перейшла до нього від лаборанта. Варто було б усьому світові подивитися, як вони йшли — лаборант і Сергій Наумович. Проте світ поки що нічого не знав, хоча стрілки годинників уже відлічували секунди епохального часу.

У маленькій тісній лабораторії нікого не було. Мікроскоп стояв біля вікна, у затискачах блищало скельце з невеличкою іржавою цяточкою. Сергій Наумович підійшов до мікроскопа, торкнувся гвинта, трохи підняв тубус, приміряючи до свого зору.

Те, що він побачив, виходило за межі ймовірного. Сергій Наумович одірвався від мікроскопа, протер очі. Знову схилився, злегенька ворухнув гвинт. На іржавому коричневому тлі крові у двохсоткратному збільшенні лінз Сергій Наумович уздрів виблискуючі металом уламки машин: триби, колеса, гнуті скоби і важелі.

— Що це? — запитав Сергій Наумович.

— Третя проба, — відповів Вятлов.

Він витягнув з-під мікроскопа скельце з іржавою цяточкою. Дістав з коробки інше, чисте. Витиснув з мензурки на нього краплю крові, знову помістив під тубус.

Сергій Наумович припав до окуляра. Побачив він те ж саме: триби, металеві деталі. І ще він завважив — ні, не привид, не фантом — мініатюрний підводний човен…