Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

— Так, кілька редакцій забракувало добірку його віршів. «Куди не пошлю, — скаржився, — всюди знаходиться якийсь Шахраїнський, Намульницький чи хтось інший з поріддя «…ницьких». І ну до синців дубасити. А ще коли — не дай бог! — повчати візьметься критик у спідниці, скажемо, яка-небудь «…ницька», — пиши пропало — не допоможе навіть літконсультант із Кабінету молодого автора — загризуть!»

Ми з Альфредом зійшлися на думці, що Оканю треба, мабуть, змінити жанр і з віршів перейти на п'єси, як це свого часу зробили драматурги Мурлигін та Аверкін.

— Нових п'єс у наш час, крім перелицьованих повістей деяких авторів, малувато, — сказав Заєць. — І друг твій на цьому тлі виділиться й матиме успіх.

Ось воно, дантове пекло літератури! — подумав я.

І ми з Альфредом заприсяглися: ніколи, навіть жартома, не писати віршів.

Лота — мила, добра фея. Навіть тоді, коли нам, чотирьом мужчинам, нестерпно і ми, буває, розкисаємо, дівчина тримається як справжня героїня. Ні скарг на страшну плавбу, ні докорів.

— Бідна Зайца, — гладячи Альфреда по голові, примовляла, помітивши, як геолог переживає через ту свою кляту схованку, — І ти, Васка-Кваска, бідна poulet.[25]

Завжди знаходиться в неї слівце, щоб пас збадьорити. Ми також, чим можемо, допомагаємо їй.

Я, наприклад, щоразу розбуджую Лоту на якусь годину пізніше — нехай трохи поспить! — коли надходить час готувати сніданок або когось із нас міняти на веслах.

Кім Михайлович був проти, щоб дівчина нас підміняла.

— Не жіноча робота — галерних веслярів, — жартома говорив він.

Але тубілка наполягла: мовляв, якщо не дозволите, кинуся за борт і попливу серед акул! Старий, як світ, жіночий засіб — розжалобити й настрахати серце мужчин. Старий і, треба сказати, невідмовний. Лота таки почала веслувати.

Що ж із нею, нашою красунею, сталося нині? Спохмурніла, ніби сама не своя. Що далі пливемо на схід, відходячи од клятого острова, тим вона сумнішає й сумнішає.

— Немає Носі Мазави, немає Бонго Бе, мами немає…— каже, зітхаючи.

Бо таки справді Бонго Бе — острова, на якому Лота колись жила, уже не побачимо — його, напевне, давно минули. Тепер єдина надія: причалити хоч би до якого-небудь суходолу і вже звідти переправити Барарату й Лоту, якщо вони, звичайно, забажають, на Бонго Бе чи якийсь інший архіпелаг, де їх не зможуть схопити американські головорізи. Ну, та й рідню дівчина мріє розшукати…

Ми повільно просуваємося по якійсь там сьомій паралелі на схід.

У подувах мусону над головою лопотять саморобні вітрила-циновки. Заєць і Барарата спочивають — їм невдовзі заступати на вахту — веслами потроху підганяти лакану. Я з Кімом Михайловичем, незважаючи на спеку, орудую веслами, а Лота, керманич, сидить біля стерна.

— Досить! — кидає командир. — Нехай за нас працює вітер, а ми, поки ще спека, відпочинемо.

Заснув і Кім Михайлович. Ми з Лотою удвох на кормі.

— О-ох, — зітхнула, кермуючи стерном та поглядаючи на воду.

— Не сумуй, красуне, — узяв її за руку. — Ми відвеземо тебе на Бонго Бе, найдемо матір, розповімо всьому світу про те, як янкі виганяли твоїх земляків невідь-куди, аби не бачили й не знали, що будується на вашому, колись світлому, острові.

— Це так — я побачу маму? — зраділа тубілка.

— Аякже. Неодмінно побачиш, Лото, — хоч сам у це я мало вірив: де ж бо їх тепер шукати, вигнаних із рідної домівки остров'ян-носімазавців?

Втім, якщо стане відомо, що на далеких островах чинять американські зайди; якщо втрутяться міжнародні організації — той же, скажімо, Червоний Хрест, — може, дівчині й пощастить знайти рідню. Хоч янкі завжди намагаються не допускати розголосу, багатьом доларами затикають пельку, хто міг би викрити злочинні махінації. Щоб мовчали і щоб правда про окуповані острови не просочувалась до людей.

Так було і в Тихому океані, на Бікіні, де янкі «вдосконалювали» атомні бомби. Таке ж діється з Кваджалейном — тихоокеанським атолом в архіпелазі Маршаллових островів.

Колись мирні води лагуни перетворено на полігон для випробування смертоносних балістичних ракет, що запускаються — американські «гостинці» й «поміч» слаборозвинутим народам! — аж із Сполучених Штатів Америки. Сам кораловий суходіл, Кваджалейн, став кузнею ядерної зброї: американські «опікуни»[26] за певну винагороду змусили вождів Маршаллових островів підписати з ними угоду, за якою США надасться «право» протягом п'ятдесяти років використовувати атол як свій ракетний полігон.

Тубільців Кваджалейна, як і остров'ян Носі Мазави та Дієго Гарсія, янкі силоміць виселили. Живуть вони тепер на майже непридатних для життя островах, під загрозою смерті час від часу все ж припливаючи «додому» — на рідний для них атол.

Ми з Наталкою на «Буревіснику» проходили повз ті острови — береги атомної смерті.

— …Не сумуй, Лото, — кажу я, підбадьорюючи дівчину.

— Добра, Васка, добра, — озивається тихо. Ледь помітна усмішка торкається її уст. Чайки виснуть над лаканою, розкинувши крила. Непорушно, невідступно, так, ніби вони — продовження човна, його фантастичні вітрила.

І сумно й важко — задуха ж яка! — а все-таки нам хорошо з Лотою під цими блакитними вітрилами, в мовчанні океану.

Дівчина, поступившись місцем біля стерна, запрошує сісти поруч.

— Я, Васка-Кваска, — зашарівшись, мовила, — була-хотіла просити-питати: ти була є любиш дівчина? Там, далека, у своя танана.[27]

Лото, Лото… Так, як вона мить тому, тепер ніяковію я.

Мені нічого сказати