Читати книгу - "Легенди про зоряних капітанів, Генріх Саулович Альтшуллер"

Тоді всміхнувся Ікар (сміятись він уже не міг) і вимкнув двигун, даючи можливість кораблеві вільно падати до центра Сонця. І вага одразу зникла.

На екрані локатора — вже не сріблястому, а криваво-червоному — побачив Дедал Ікарів маневр. І, втрачаючи свідомість, устиг його повторити. Та тільки-но зникла вага, свідомість повернулась до Дедала, і як раніше спокійно глянув він на прилади.

З кожною секундою зростала швидкість падіння. Крізь вогняний вихор мчали кораблі до центра Сонця. Вогонь, вогонь, безконечний вогонь летів назустріч. Клубочились вогненні хмари, бушував вогняний вітер, і всюди — згори і знизу — був вогонь.

Тричі згаснув сріблястий екран перед Ікаром. Це говорив Дедал: “Час повертатись”. Але Ікар розсміявся і відповів: “Рано”…

Знову погас сріблястий екран, попереджаючи: “Час повертатись!” Але Ікар відповів: “Рано”.

І він виявився правий. Густа стіна вогню сама погасила швидкість. Настала мить — кораблі майже завмерли серед розбурханих вогняних вихорів. Тиск перепинив шлях уперед, вага не дозволяла відійти назад.

Невідривно дивився Дедал на світлі диски приладів, бо говорили вони про потаємні загадки матерії. А Ікар співав пісню старих капітанів і згадував тих, хто йшов із ним дорогами Зоряного Світу.

Але Сонце не визнавало поразки і готувало останній, найстрашніший удар. Десь у надрах Сонця виник велетенський вихор. Він був схожий на смерч, але смерч збільшений у мільйони разів, і лють його була безмежна. Мов тріски, підхопив він кораблі, закрутив їх, а потім відкинув корабель Дедала.

І було видно Дедалові на сріблястому екрані, як вогняний смерч відносить Ікара у глибінь Сонця. Мовчали двигуни корабля, і не відгукувався Ікар на виклики.

Зрозумів Дедал: це загибель, і ніщо не врятує Ікара. Сухі й точні формули оцінили велику силу вогненного смерчу і сказали Дедалові: “Ти безсилий. Вибирайся геть!”

І тоді в Дедалових очах уперше спалахнуло полум’я. Це була всього лише мить, але, наче вибух, вона змінила Дедала. Бо в цю мить відчув він, що вищим за формули є Життя, а вищим за Життя — горде звання Людини.

І, рвонувши важіль керування, кинув він свій корабель у палаючий смерч.

Ударило полум’я двигунів, і вогонь, покірний людині, зіткнувся з диким вогнем Сонця. Обвились навколо корабля тісні кільця смерчу, а Дедал ішов уперед, наздоганяючи Ікарів корабель.

А смерч бушував і все сильніше стискав свої кільця. Дрижала від напруги нейтритна броня, і стрілки приладів далеко зайшли за червону риску. Та Дедал не бачив небезпеки. Очі його, що горіли вогнем, страшнішим за вогонь Сонця, не відривались від локатора. І було видно на сріблястому екрані, як наближався корабель Ікара.

Ще шаленів огненний смерч, але притягання вже підхопило корабель і м’яко повело їх один до одного. Поштовх був ледве відчутний, і Дедал побачив на екрані: кораблі з’єдналися. Тепер навіть люта сила смерчу не могла їх розлучити. На мить погас сріблястий екран, і Дедал зрозумів — Ікар живий.

Протяжно, надривно завивав двигун, переборюючи подвійну вагу. Гримів вогняний смерч, сплітаючись кільцями навколо кораблів. Мов божевільні, стрибали стрілки приладів. І почала розпікатись нейтритна броня. Ллє Дедал вів кораблі, і серце його, вперше відчувши щастя, раділо.

Розірвавши тісні кільця смерчу, кораблі відлітали. Все швидшим і швидшим ставав їхній політ. Та разом із швидкістю поверталась вага. І знову наливалося тіло свинцем, і знову захлиналося серце важкою, мов ртуть, кров’ю.

Йшли кораблі крізь огненний вихор. Ще бушувало полум’я, та вже близько був край Сонця. І світлі диски приладів кликали: “Вперед!”

Шалено завив двигун, кинув кораблі в останній стрибок. Але вага вихопила з Дедалових рук важіль керування. І не було сили підняти руку, не було сили дотягтися до пульта, на якому тьмяно світились диски приладів.

Завмерли кораблі, повиснувши над палаючою безоднею. І серце Дедала скував страх. Але чиясь воля наказала кораблям: “Уперед!”

Тоді, забувши про страх, зрозумів Дедал: це дужа рука Ікара лягла на важіль керування.

…Настав день, і люди Землі побачили, як, тісно притулившись, кораблі відлітають від Сонця. Перебиваючи одне одного, заговорили антени: “Чи з добрими вістями вертаєтесь ви на Землю?” Цими словами вже в ті часи люди зустрічали кораблі, що прибували з Зоряного Світу.

З хвилюванням чекала відповіді Земля. І відповідь прийшла. Два голоси співали пісню старих капітанів Зоряного Світу.

У перший рік періоду Чі-хо, у п’ятий Місяць, у день Чі-чу з’явилась зірка-гостя на південний схід від зорі Тієн-Куан…

Її було видно вдень, проміння світла виходило з неї у всі боки, і колір вона мала червонувато-білий. Так було видно її двадцять три дні.

Багато віків тому до Аретини полетів корабель, який називали “Смарагд”. У ті часи люди тільки прокладали шляхи в Зоряний Світ, і кожен корабель ішов назустріч невідомим небезпекам. “Смарагд” досяг зірки Аретини. Але під час посадки на планету — єдину в системі цієї зорі — сталася катастрофа. Знижуючись, корабель зачепився за крижаний пік. Від страшного удару загинув штурман “Смарагда”, був тяжко поранений астроном експедиції, і лише капітан корабля лишився неушкоджений.

Це була похмура планета, від полюса до полюса покрита крижаним саваном. У чорному небі тьмяно світився маленький жовтий диск зорі Аретини, і холодне проміння ковзало по велетенських льодяних брилах. Під