Читати книгу - "Хвороба Лібенкрафта. Morbus dormatorius adversus"

на півкроку — місця у гримерці ледь вистачало на одного. Лариса протиснулась досередини й нерішуче спинилась біля стільця. Ігор причинив двері, помахав рукавом у повітрі, розганяючи залишки диму:

— Сідай, — показав дівчині на стілець.

— Ні, я не буду!.. — Лариса смикнула обличчям догори, усміхнулася, проте очі лишалися серйозними, рішучими й ледь-ледь зляканими. — Я прийшла вам подякувати.

— Мені? За що? — Ігор відступив від дверей і тепер стояв до дівчини впритул, а щоб не притискатися тілом до тіла, мусив навіть трохи відсторонитися назад.

— Ви вчора… Ви ж мене врятували! — В очах у дівчини поменшало переляку, але натомість, здалося, зблиснули сльози, й вона змахнула головою, після чого знову спрямувала свій погляд згори донизу, обличчя в обличчя. — Я хотіла вам купити пляшку, але зараз грошей не маю. Дочекаюсь платні — і тоді неодмінно!

Лариса зробила навіть не крок, а крихітний рух у тисняві гримерки й раптом різко і сильно пригорнулась йому до грудей. Він спершу відсахнувся, та потім, зрозумівши, що відступити тут просто нікуди, обійняв дівчину за плечі. Знітились одразу обоє, тож Ігор наступної миті протиснувся до свого стільця й сів, так хоч трохи збільшивши простір. Лариса ж відступила на чверть кроку, майже сперлась плечима на двері й усміхнулась:

— А поки що… я хочу вам дещо показати… тобто не показати, а… прочитати… продекламувати… — Вона явно набиралася сміливості. Руки тримала перед собою долонями вперед, неначе збираючись чи то кинутись в обійми, чи, навпаки, відбиватися, відштовхувати його від себе.

— Ну-у-у… — протягнув Ігор, лівою рукою видлубуючи із закрутки зібганого недопалка й розпрямляючи його. Правою в цей самий час він шукав сірники, які, мов на зло, десь поділися. Ніяковість оповивала тіло гарячою млістю.

Лариса знову підступила до нього — не на крок, лише на кілька сантиметрів.

— Ось… Слухайте!.. Тільки ви не перебивайте. І не смійтесь, добре?

Ігор кивнув і прикусив недопалка куточком рота.

Дівчина картинно закотила очі під лоба, зосереджуючись:

— Узяв мене за руку… Ні, не так. Ага, ось так!

Узяв моє зап'ястя і затис, А потім відійшов десь так на відстань Руки, і другою, немов прикривши очі, Вдивлявся в мене пильно, ніби мав На думці малювати. Й так стояв, Здається, довго, після чого руку Мою потряс і три рази кивнув Мені, при цьому болісно зітхнувши, Так, ніби щось у ньому розірвалось. Тоді мою пустивши врешті руку, Він повернувся, та через плече Не зводив з мене погляду, відходив, Та все ж дивився в мене, ніби знав Наосліп шлях за двері. Так і вийшов.[4]

Дочитавши, Лариса вмовкла й опустила очі.

— Ну як? — із надією в голосі запитала вона після паузи. — Це мені Семен Маркович дав ці слова. Я його запитала, чи він щось пам'ятає з того, старого, справжнього театру. От він і переписав цей монолог. Каже, що дуже гарна п'єса була.

— Гарно… — Ігор нарешті знайшов сірники й поклав їх перед собою на гримувальному столику. — А про що це?

Ніяковість чомусь ніяк не відступала. Навіть голос почав звучати штучно і напружено. Втім, Лариса, здається, нічого не зауважила.

— Я сама точно не знаю. Але Семен Маркович сказав, що це була така дуже відома п'єса, і там ця дівчина, яка ці слова каже, потім топиться. А слова ці — про її… про її коханого…

Лариса зробила ще один рух і раптом поклала руки йому на плечі. Він відклав недопалка з рота на пачку сірників на столику і своїми руками накрив її долоньки.

— Узяв моє зап'ястя і затис… — Лариса усміхнулась і, схилившись, різко впилась йому губами в губи.

«Виявляється, цілуватися — це таки приємно… А я вже й забув про це. Давно-давно не цілувався…» — блукала думка в голові. Її вуста були тугі і пряні. Лариса припала до нього всім тілом і, лише трохи розставивши ноги, сіла йому на коліна. Ігор обійняв її за стан і відкинувся на стільці.

Упіймав себе на тому, що не пригадує, як має діяти. Тобто, що робити з молодим дівочим тілом. З Лідою і з дівчатами, які були до неї, все траплялося немов саме собою. Але це було вже так давно… Руки гладили спину дівчини, опускаючись все нижче і намагаючись потрапити під одяг, та одягу, як на зло, було дуже багато. Зверху Лариса мала на собі хітон — той, у якому й грала хлопчика-поводиря. Під хітоном на ній були штанці, заправлені у чобітки, і грубий светр — видно, і її вчора попередили сердобольні жіночки на вахті про відключення опалення в театрі. Хітон застібався, а точніше зав'язувався, на спині одним вузлом на короткому пояскові, і зараз цей вузол повільно розплітався під його пальцями. Можна було спробувати проникнути і спереду, бо Лариса сиділа на ньому, розставивши ноги, і він гостро відчував тепло, яке струмувало з її паху до його. Та ось вузол таки розсупонився, хітон розгорнувся, і долоня пірнула під светр, який — і на тому спасибі! — не був заправлений у штани. Під светром ще навпомацки відчувалась якась чи то блузочка, чи сорочина, відносно м'яка на дотик, значить, таки жіноча, й та сорочка, чи то пак блузка, теж була застебнута на ґудзики, дрібні й тугі, пальці аж занили біля нігтів, доки вдалось розстебнути хоч би зо два і створити простір для долоні, яка, прослизнувши углиб, наткнулась на суцільну тканину якоїсь майки чи спідньої сорочки. Лариса у цей час дрібно звивалась на ньому, немов танцюючи якийсь танок під чутну лише їй музику. Вона цілувала