Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

Нас змушували зображати щасливу усмішку і перевіряли, чи щасливо ми всміхаємося чи ні. Досі не розумію, якими критеріями, яким мірилом щастя вони керувалися. Я старанно розтягувала губи в усмішці. Потім вони боліли. Але я обіцяла мамі, що буду дотримуватися рекомендацій. Зараз смішно згадувати, як виглядали ми, двадцять п’ять дорослих баб-невротичок, які всміхалися та водили танок розчепірами, на півзігнутих ногах. Ще ми розмовляли з фахівцями, малювали картинки, приймали ароматичні ванни та сонячну терапію. Ще нам постійно перевіряли нігті. Чи є вони, чи вже ні. Моя звичка їх гризти і небажання отримувати зауваження перетворили мене на обачливого крадія, я весь час ховала руки в шкіряних рукавичках.

Там я заприятелювала з Лікою. Ліка потрапила сюди, тому що обчиталася Канта. Про це я дізналася згодом, а коли вона видрала з моїх рук працю Лева Гумільова «Етногенез та біосфера Землі», книжку, якою я заспокоювала собі нерви і яка жодною літерою не примушувала мене всміхатися, я була збентежена. «Якщо ти дійсно хочеш не нервуватися, вийти з нервового стану, не можна читати філософську літературу». Гумільов цілував підлогу. «Ви не могли б його повернути обличчям догори?» – попросила я. «Звісно», – зрозуміла мене Ліка, один вправний рух – і Гумільов обкладинкою гіпнотизував стелю. «Для того, щоб бути здоровим і не доводити себе до такого стану, коли власні нігті перетворюються на неземні ласощі, ніколи не читайте філософських трактатів. Треба читати масову літературу. Ні в кого не поїхав дах від мелодраматичних новел та іронічних детективів, чи не так? А от ті, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кінчають кепсько. Перевірено на собі».

На відміну від мене, Ліка ховала руки не в шкіряних рукавичках, а в чашках із трав’яним чаєм. «Я вдаю, що влаштовую їм корисні ванночки, а сама їх топлю». Ліка вигадала ще одну методологію, як подолати нервові зриви. Крім читання масової літератури. «Нічого так не заспокоює, як свідома зрада». Ліка сидить на краєчку мого ліжка, час від часу посміхається та виловлює нігтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свіжого повітря. «Це як?» – запитую я. «От я одного разу свідомо зрадила своєму чоловікові. І все. Ніякого нервового зриву. А міг би бути, якби я вчасно не спохопилася». – «Та ну? А з ким ти йому зрадила?» – «Та, з одним». – «А ти його кохаєш?» – «Ти з глузду з’їхала? Ні, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумієш, дружина його б ні за що не кохала, вона ж не божевільна кохати такого кнура. І заміж за нього виходити, і кохати, і все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жінки. А ця його кохає, тобі б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очі тьмяні, плями на обличчі. Суцільна жертва екології. Сюди її треба, щоб принаймні усміхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцікавіше. Найбільш цікаво те, що він її кохає! Можеш собі таке уявити?» Я кажу, що можу собі уявити майже все. «Тому я й люблю з тобою розмовляти!» – каже Ліка. Я всміхаюся. Ліка каже, що це не щаслива усмішка, і тицяє в мене люстерком.

«А він тебе кохає?» – ледь здихавшись люстерка, питаю я. Ні, він її не кохає. «А чого йому мене кохати?» – «Ну, наприклад, тому що в тебе гарні очі, губи та пальці. Кохають і за менше», – кажу я. У Ліки дійсно все це неймовірно гарне. Ліка каже, що розуміє, що кохають і за менше, але вона переконана: він її не кохає. «Можеш не сумніватися», – говорить вона. Я починаю смикати рукавичку, хочу гризнути нігтика, я сумніваюся. «По руках», – загрозливо проголошує Ліка. «Ані він мене, ні я його не кохаємо!» Ліка така радісна. «То навіщо тоді зраджувати чоловікові? Пояснюй навіщо!»

«А для того, щоб усі усвідомили, що я теж можу. Захотіла та змогла!» – «Що ти можеш?» – «Не кохати, не бути коханою, але мати!» – «Ну, якщо ти його захотіла, тоді…» – «Яка ж ти буваєш вперта. Слухай сюди. Я його не захотіла. Себто я захотіла його отримати. Ну, дивися, все ж просто! Він мене не кохає, він кохає жертву екології, я його також не кохаю, але ми спимо разом! Зі мною він спить, а кохає її, і вона його кохає, але з ним вона не спить. Коли ж вони будуть спати, якщо він спить зі мною? Часу немає. І що ми маємо? Ми маємо складний випадок, коли я можу отримати будь-якого чоловіка, навіть того, хто кохає іншу та кого не кохаю я. І таке я можу втнути з ким завгодно. І тоді вже не до депресій, зрозуміло? Депресії будуть у тієї, яка кохає, у неї серце слабке». Я кажу, що мені хочеться стати розчепірою, походити палатою та всміхатися.

«То ти задоволена була, коли з ним переспала?» – «Наче вдруге народилася!» – сяє Ліка. Я зауважую, що коли народжуєшся, почуваєшся не найкраще. «Інакше б ми не народжувалися в лікарнях, якби все було так добре, як тобі здається», – додаю я. «Не плутай лікарні з пологовими будинками», – каже Ліка.

Я називала Ліку «Моє клінічне щастя». Не тільки тому, що Ліка була моїм клінічним щастям, а ще й тому, що вона користувалася «Clinique. Happy». Вона виїхала до Ізраїлю. З тим чоловіком, який кохав жертву екології. Я настільки звикла до її балачок та запаху, що тримала в шухляді з білизною флакон «Clinique. Happy» і щоранку віталася: «Привіт, Ліко». Сподіваюся, що вона щаслива…

Мій Клоун-герой примчав із нашими паспортами і квитками. Таке враження, наче ми зібралися до рагсу. Я сказала, що за час відсутності його пальто двічі намагалося вшитися геть, але я пильнувала як слід. «Молодець, я в тебе вірив. А зараз нам треба ворушитися в цьому напрямку. Вже почалася реєстрація, будемо вилітати до Києва іншим рейсом іншої авіакомпанії приблизно за годину». І я заплакала. Він знітився, я розумію, що жіночі сльози – це випробування для чоловіків. «Щось не так?» – запитав він. Смішні вони, чоловіки. Коли не так, плачеш рідше, частіше плачеш саме коли так. Бо повірити в те, що все буде саме так, надзвичайно