Читати книгу - "Позолочена рибка"

— Вона не любить кока-коли, — поскаржився Фридерик.

— Звідки ти знаєш? — глянула на братика Аліція.

— Бо я її напував.

— Ну, тоді наші фініки пропали, Ящірко, — зітхнула дівчина. — Тепер і її треба лікувати.

— Насцо? Пальма мозе померти разом зі мною. Матиму в труні справзню пальму.

Клаудія скривилася, силкуючись зобразити посмішку, і Аліція вперше не подумала про власні почуття. Біль Клаудії, який вона терпляче маскувала за гримасою примусив Аліцію відреагувати вдаваним обуренням.

— Що це за дурниці ти вигадуєш? Гадаєш, померти так легко?! Візьмися за себе як справжній мужчина!

— Я не мозу! — заперечив Фридерик. — Кароль тез справзній музцина. І він вцора сказав, сцо я мозе й помру, — малий спохмурнів ще більше.

— Напевне, він мав на увазі те, що всі ми колись помремо, — пояснювала Клаудія. Вона вже оговталася й говорила своїм звичайним тоном. — Ти добрячий хитрун, бо чуєш тільки те, що тобі хочеться, — докинула вона, вдивляючись у синочка почервонілими очима.

— Він це Зосі сказав, — Фридерик утупився в ковдру. — І вона тепер перестане зі мною ходити…

— Ні, що ти! Вона ж тебе любить. А якщо когось люблять, то з ним, звичайно, ходять! — Клаудія щосили стримувалася, аби не пригорнути малого до себе. Аліція теж шукала шлях до втечі. Нарешті потупилася. Так було легше.

— Але в мене взе ноги болять, і я не мозу ходити так свидко, як колись, — Фридерик був, наче напнута струна, яка здригалася від стримуваного розпачу. Аліція із жахом подумала, що їй бракує слів, якими вона могла б підтримати братика. Вона мріяла про слова, які мали б магічну силу, від яких усе б повернулося до норми. І тоді Фридерик знову зробився б колишньою спритною Ящіркою. Клаудія перестала би бути схожою на нечупару, яку виключили з конкурсу на звання Міс Літа за те, що вона погано про себе дбала. Тато не сивів би такими темпами, ніби йому за це платять. А сама вона, Аліція, відчула себе щасливою, як ніколи досі. Бо раніше їй лише здавалося, що вона страждає. А тепер вона зрозуміла, що коли страждаєш насправді, язик німіє, перетворюється на всохлу гілку. Думки вигоряють, як осіннє вогнище. І немає нікого, хто міг би якимсь словом розігнати пустку, яка шириться серед таких непотрібних мрій.

— Слухай-но, хлопче, — Клаудія скуйовдила синочкові чуприну. — Така гарна погода, давай ворушись! Глянь, що ми тобі принесли.

І витягла з торби гарненький лижний комбінезон.

— А палиці стоять за дверима, — додала вона, посміхаючись у відповідь на здивування Аліції.

— А вижі? — Фридерик захоплено торкався рученятами подарунка.

— Треба казати лижі, — Клаудія розіклала комбінезон на ліжку. — Лижі будуть, як випаде сніг. Однаково в цьому одязі виглядатимеш по-дурному.

— А Зосі сподобаюся? — малий заходився незграбно запихати худенькі ніжки до теплих холош.

— Якщо їй подобається Малині, то звісно, що так, — підтвердила Клаудія. — А зараз одягайся — і на тренування! — наказала вона. — Марш із Аліцією під липу, а ми з татом підемо побалакати з паном доктором.

— Я з ним на ти, — нагадав мамі Фридерик, але приміряючи свій новий одяг, негайно забув і про батьків, і про Кароля.

— А ти мені ніколи не розповідав, що хочеш бути лижником, — Аліція обережно вела брата вистеленим слизьким лінолеумом коридором. Фрицек ішов повільно, але енергійно допомагав собі лижними палицями. Скидався на маленьку сніжку, яка силкується вдавати із себе сніговика.

— Я не лизник, я Малис, — малий аж постогнував від зусиль, обминаючи маленьких пацієнтів, які серйозно дивилися на нього й нічому не дивувалися. Лише зараз Аліція помітила, що діти в лікарні сприймають усе по-іншому. Навіть лижника, котрий у вересні збирається на лижню.

Коли обоє добралися до липи, дівчина зняла з малого важку куртку й старанно закутала братика пледом.

— А Патрик узе вдома і мене не бацить, — поскаржився Фрицек, важко дихаючи, наче після важких фізичних зусиль.

— Я тебе сфоткаю, коли підемо назад, — пообіцяла Аліція. — Вишлемо фотографію Патрикові.

— Але я тез хоцу додому, — пояснив малий причину свого смутку й схилив голівку.

— Ми про це подумаємо, — пообіцяла Аліція. — А зараз я розповім тобі про таку собі пані Липову Гілку,[3] яка написала книжку про чудову країну, у якій ми колись обоє будемо жити.

— Коли? — недовірливо спитав він.

— Невідомо, коли. Про це й розповідається в книжці.

Фридерик притулився до Аліції, і вона почала розповідати йому про братів Лев’яче Серце, найпростіше й найзрозуміліше, як лише могла. Хлопчик ні про що не розпитував, слухав, міцно стискаючи лижні палиці, і лише зрідка дивився на сестру своїми синіми, як небо в Нангіялі, очима. Аліція ніколи не бачила неба в Нангіялі, але була певна, що воно повинно бути саме таким. Синім-синім. Тихим і привітним. Як океан на кічуватій листівці…

Біологічка зупинила Аліцію на сходах. Спершу пильно вдивлялася в її очі, а тоді удавано суворо запитала, що відбувається. Отак запросто. Без жодної спроби допомогти, що вона завжди робила на своїх уроках.

— Мій брат хворий, — відповіла дівчина, стараючись, щоб найважче для неї речення стало відповіддю на запитання вчительки, а не передавало весь біль Аліції.

— Я підозрювала, що в тебе щось сталося, — учителька незграбно торкнулася її плеча. — Займись роботою на конкурс. Це хороший спосіб, допомагає впоратися зі своїми проблемами. Залишся нині після уроків. Обговоримо й складемо план.

— Сьогодні не можу… — Аліція підвела на улюблену