Читати книгу - "Смерть у Києві"

— Греки мені без потреби, — відмовив Ізяслав. — Чи ти, може, знаєш, коли ромейські імператори помогли Києву бодай одним воїном? Не знаєш і не пригадаєш, бо не було такого. То й нащо вони мені. І митрополит їхній ні до чого. Союзників шукаю лиш таких, що помагали б мені. Ось поки Юрій доскочить до мене з свого Суздаля, а король угорський або князь польський вже тут, вже зі мною! І митрополит буде зі мною, раз наш чоловік. Супроти сили й доблесті ніхто й ніщо не вистоїть. А хіба ми не сильні й не доблесні?

— Митрополит мав би вгамувати киян коло Софії, — сказав молодий князь Володимир. — Як закукали звідти та звідти, що треба піти та вбити князя Ігоря, то митрополит мав би наслати на голови отих крикунів анафему, а він тільки піднімав хреста — ото й усе.

— Бо звик більше писати, — дошкульно всміхнувся Ростислав, — філософом любо йому зватися. Проповідує на письмі, а хто те письмо читає? Голосом треба, криком та гуком, як дружина в полі! Дивися, брате, щоб не провели тебе твої перевчені прислужники. Бо й митрополит у тебе вчений, і Петро Бориславович, боярин найближчий, усі науки знає та все десь у чужих землях вештається, тепер, кажуть, ще лікаря вельми вченого взяв, а в поле йдеш з воїнами, і славу тобі несуть воїни, не хто ж. Ігоря-бо кияни вбили — то твої вчені й не запомогли…

— Плакав я над смертю брата мого нещасного, — зітхнув Ізяслав, — плакав і поклявся відплатити Ольговичам, бо, вірю, це їхній підступ, вони хотіли заплямувати мене вбивством. Дружина моя зі мною, ви, мої братове, теж зі мною. Що ж до вчених людей, брате Ростислав, то знай…

Але тут просто перед князівське шатро прискакало кілька верхівців. То були дружинники-сторожові, а посеред них змучені дорогою, змокрілі до рубця, на знесилених геть конях Дуліб та Іваниця. І тої самої хвилі, мовби чаївся десь за шатром, знаючи про наближення цих вісників добра чи зла, всунувся за князівську трапезу миршавий тілом, але доволі пиховитий виглядом, схожий чимось на ігумена Ананію князівський священик отець Іоанн. Ізяслав без захвату зауважив появу отця Іоанна, міг би й не приходити, раз не освятив початку трапези, та коли вже всунувся, то хай. Надто ж, беручи до уваги, що Дуліб привіз вісті втішні, інакше навіщо б мав так квапитися.

Ізяслав самим поглядом показав отрокам, щоб мерщій прибрали з-перед очей гидких карликів, знаючи, що Дулібозі незносно дивитися на нівечення людської природи, для виліковування якої він віддає своє життя. Іншого разу князь не потурав би будь-чиїм смакам, але сьогодні підсвідомо запобігав перед Дулібом, бо так чи інакше опинився під владою цього чоловіка. Ось він злізе з коня, підійде до князівського шатра, вклониться і… Може сказати слова втішні, слова, якими остаточно знято буде страшний тягар з князя, які очистять Ізяслава назавжди і перед людьми, і перед Богом. Але ж може все статися. Недаром брат Ростислав щойно так переконливо доводив про неприрученість і, може, непридатність занадто вчених людей для князівської служби, яка потребує здебільшого дій простих, рішучих, часто жорстоких. Що, коли цей Дуліб, про якого князеві нічого до пуття й не відомо, окрім того, що своїми спокійними пальцями вміє виганяти з тіла найтяжчу лють і знемогу, коли цей чоловік, який півжиття протовкся десь у далеких світах, знехтує всім святим і отут, при свідках, бовкне ні з того ні з сього неправедно й умисне на безвинного свого хлібодавця: «Твоя вина, князю!»

Тоді не поможе нічого. І те, що Ізяслав справді не відав нічого про чиїсь наміри вбить Ігоря, та й тепер не здогадується, чия це робота, хоч і кортить йому звинуватити Ольговичів, а ще дужче найнебезпечнішого свого суперника, рідного стрия — князя Юрія Довгу Руку з Суздаля. Не поможе й те, що Дуліб, як чоловік учений, міг би добрати якогось пом'якшеного вислову, скажімо:

— Деякі прикмети вказують на те, що ти, князю, не можеш вважатися доконечно невинним.

Не поможе й те, що Ізяслав звелить заткнути горлянку зухвалому лікареві та його мовчазному помічникові Іваниці. Бо коли слово мовлене, то воно розходиться поміж людьми, як світло або пітьма, стримати його ще нікому не вдавалося.

Тому чи слід казати, як зблід і без того завжди блідий князь Ізяслав, як ятрилися йому невигойно хворі очі, як завмерла його рука з кубком на півдорозі до уст, поки Дуліб та Іваниця зсідали з коней, розминали затерплі ноги, підходили неквапом до князів, мовчки уклонялися за звичаєм. А тоді Іваниця постеріг у княжій руці срібний кубок з питвом і зненацька… всміхнувся. І за той усміх Ізяслав віддав би цьому русявому сіроокому хлопцеві десяток не спалених ще городів! Він підвівся з-за трапези, швидко вийшов навстріч Дулібові й подав йому свій кубок.

— Випий з дороги.

А з другого боку меткий Держило вже подав посудину з вином Іваниці.

Дуліб пив повільно, дивився уважно поверх кубка на князя, але дивився спокійно, без осуду, хоч і без усміху, як Іваниця; Ізяслав наосліп простягнув руку, Держило здогадливо вставив у неї ще один кубок з вином, і, коли лікар допив перший, князь одразу подав йому ще. Однак Дуліб пити більше не став, а передав кубок своєму товаришеві, молодшому, а отже, й пожадливішому вдвічі.

Поки Іваниця пив, Дуліб мовчав. І всі мовчали, бо перше слово належалося Ізяславу, великий же князь питати ні про що не хотів, бо ще нависав над ним смертельний переляк від неймовірного звинувачення в тому, в чому не почувався винним.

Нарешті Дуліб заговорив:

— Повернулися ми, князю, з Києва.

І так ясно було звідки, бо ж туди були послані.

— Нелегко нам було. А кому тепер легко?

— Не все вдалося розплутати. Ніхто й не просив усе розплутувати.

— Та деякі прикмети вказують на те…

— Які прикмети? — покриваючись смертельною блідістю, закричав Ізяслав, переляканий, що збуваються найтяжчі його передбачення. — Що ти верзеш, лікарю?

— Маю тверді докази, — спокійно мовив Дуліб, дивлячись по черзі на всіх Ізяславових сотрапезників і, отже, мовлячи до всіх, а не до самого князя київського. — Встановив убивць, маю імена їхні, не схопив їх лише з тої причини, що одразу по вбивству втекли вони, ніким не помічені й не затримані. Сліди ж ведуть у заліські землі, може, й до князя Юрія.

— Довга Рука, — прошепотів Ізяслав, повертаючись до життя, — я так