Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар"

Перша поява того працівника варта уваги, бо це був не «він», а «вона». Продзеленчав дзвінок, і коли професор придибав до дверей та відчинив — перед ним постала невеличка істота, настільки худа, що її талію можна було б назвати осиною; личко — дрібне, цілком сірої барви, як то кажуть, «без кровинки»; волосся підстрижене по-хлоп’ячому, тобто його майже не було, а затилля голови — під машинку. На сірому ж тлі стояло дві кринички студених, також сірих, дещо водянистих очей; вуста начебто й підмальовані, але це не приховувало їхньої випитості, а підборіддя — гостре, як у кози. Та й узагалі її подібність до цього представника живого світу виявилася разючою, тому Микола й охрестив її з першого разу не інакше, як Коза. В крихітній же ручці ця істота тримала букета червоних троянд, що миттю сколихнуло (невідь-чому) Миколину пам’ять, — зрештою, це був другий випадок у житті, коли йому підносили квіти не при офіційних оказіях; а перше подібне вручення, як знаємо, не вúкликало в Миколи прихильних почуттів.

Однак звернув увагу не так на того букета (хоча міг би резонно подумати: чому це їй, як простій кур’єрці, приносити ще й квіти, досить дорогі під цю пору, та ще й червоні троянди?), як на по-особливому тендітні пальчики, які аж просвічувалися, відтак проглядали на них бліді суглобчики. Одне слово, це був викінчений комп’ютерної діви (з цього моменту писатимемо це поняття з великої літери, як означення Миколиної гості), чи дівчини, чи жінки — байдуже, бо всі такі особи жіночої статі (як помітив не тільки Микола, а й я, автор), котрі проводять робочі дні за комп’ютерами, отак і виглядають, бувши випиті їхніми кровопивцями-машинами, тобто поступово перетворюються в тіні, обов’язково сірі. Зрештою, всі тіні сірі, і тут уже ніде подітися.

Тим часом Комп’ютерна Діва переступила порога сумнівного княжого нащадка Миколи Лика маленькими, більше схожими на ратички, ніжками, взутими у туфельки на невеличкому підборі, але дико лискучі — тим-то і вподобив їх до ратичок, а не з якоїсь заїлості. Вона ж привіталася тоненьким, як нитка, що її випрядала Клото-Прядильниця, голоском — це, зрештою, подобало до козячого мекання:

— Доброго дня! Я з видавництва! — Голос гості, попри свою козоподібність, пролунав і вельми по-діловому, навіть трошки й офіційно — десь глибоко на його дні (якщо в голосу є дно) пробилися й крижані нотки, що засвідчило: гостя далеко не безвільна істота.

Зрештою, кур’єром істота стала тільки тимчасовим, про що заявила невдовзі, і, як здогадався значно пізніше Микола, сама на те й викликалася (в який спосіб це відбулося, з’ясувати не вдалося). Ба саме вона набирала Миколину книгу, бо той комп’ютером не володів.

По тому Комп’ютерна Діва трохи ніяково переступила порога його кімнати-кабінету, ущерть заповненого стелажами з книгами, де, правда, залишалося місце для ліжка, стола під вікном і одного стільця; загалом же до того стола треба було просуватися боком через тороси книжок, які на полицях уміститися не могли.

Комп’ютерну Діву професор посадив на ліжко, де вона не так сиділа, як стриміла, ніби їй у спину забили кілка. Була в штанцятах до колін, а нижче — ноги, затягнуті чорним капроном (чи як воно тепер зветься). Сам професор підняв стільця, розвернув його в повітрі і всунув у вільний простір, скромно там примостившись. Тоді Комп’ютерна Діва й сповістила, що це вона набирає його книгу, назагал та їй сподобалася, хоча дещо й нуднувата.

Такий комплімент утішив Миколу Лика, бо ще жодна душа не відгукувалася на його писання схвально, хоча та похвала була й стримана. Тому подивився на гостю прихильніше, а ще й ґречно запропонував каву — князівські гени в ньому часом відгукувалися. Вона подякувала, але попросила, щоб кава була без цукру.

— Від цукру поправляються, — девотно сказала діловим, із крижинками, голосом, хоча професор, знову окинувши поглядом її дивоглядну худорбу, подумав, що трохи поправитися їй не зашкодило б. Назагал же вона була в своїй одежі (до штаненят ще й сірий светрик, який аж нітрохи не відтинався персами, ніби їх і не було), як законсервований недорослий огірок у банці. Микола не міг визначити і її віку: чи 25, чи 35, тобто жінка невизначеного віку: законсервована, одне слово.

Пішов робити каву, архіобережно обходячи у вузькому проході її виставлені маслакуваті коліна, але хоч як старався, зачепив їх, ґречно вибачившись.

— Пусте! Не страшно! — мекнула беземоційно Коза.

Так її мій приятель у розмові й називав, а коли я запитав про її ім’я та прізвище, то Микола зирнув на мене нетямкувато — здається, він забув тим поцікавитися, отож і мені доведеться називати Комп’ютерну Діву для різноманітності ще й Козою. Міг би з’єднати ці два означники: Коза як ім’я, а Комп’ютер як прізвище, але не буду пересолювати, тим більше, що вона була і Комп’ютерна Діва, й Коза, хоча натуральні кози, здається, до цього цивілізаційного рівня ще не дійшли.

Коли ж Микола повернувся з двома філіжанками кави на тацечці, що парувала, Коза навстоячки розглядала книжки на стелажах.

— Цікавитеся книжками? — спитав професор.

— Та ні! — беземоційно відгукнулася Комп’ютерна Діва. — Вони у квартирі збирають багато пилюки.

Микола поставив тацечку на ліжко, і тут постала проблема, як їм розминутися: без взаємодоторкання це навряд чи вдалося б здійснити. Але в делікатній ситуації йому допомогло те, що вона грудей не мала, отож притерся до того місця, знову вибачившись, і по ньому ніби терпуг пройшов.

— Пусте! Не страшно! — тим-таки беземоційним голосом мекнула Коза, але не так байдуже поставився до того притирання господар — його ніби вогнем зайняло. Від того знітився, бо давно такого не відчував, отож коли Комп’ютерна Діва подала йому філіжанку, завівся про те, що книжковий пил конечно корисний для здоров’я — це як у курців, які не палити не можуть, а коли покидають, у них починаються всілякі проблеми. Професор розповів, як йому довелося побувати в Польщі; там страждав на ностальгію, відтак попросив завести в якусь не вельми впорядковану букіністичну книгарню, щоб дихнути повітрям із книжковим пилом. А коли це сталося, цілком без гумору