Читати книгу - "Король стрільців"

Бородатий ірляндець рішив, мабуть, що тепер слід йому довше призадуматись… А мр. Вілли Морріс, що був активним членом «Об’єднання» й щирим патріотом, розпочав т. зв. «пропаганду між чужинцями». Почав її від найдогіднішої позиції, себто від безчисленних мільйонів.

— Так, сер, український народ великий, один з найбільших у світі. Він начисляє, сер, кругло 45 мільйонів, як не більше. Він має свою славну історію, свою, що так скажу, культуру, олл райт, культуру, літературу і таке інше. Україна — це край, один з найбільших в Европі. Її границі, сер, сягають від ріки Висли по Волгу і Кавказ, а від Чорного моря, аж по… по… тут, сер, я не маю під рукою мапи, на превеликий жаль… В кожному разі, це країна величезна, за це ручу вам словом чести.

Бородатий добродій мовчки слухав мр. Морріса, а його лагідні, дитячі очі ставали чимраз більше сумними. Далі він журливо склонив голову на груди:

— Даруйте, джентльмени, але мені так соромно, ви навіть не в силі уявити собі, як мені соромно, що я досі нічого не відав про ваш великий та могутній народ. Простіть, але я людина проста, робуча і, що так скажу, тільки згрубша отесана. Ціле своє нужденне життя, яке, додумуюсь, добіжить скоро до семої десятки, я тільки волочився світами. Скільки разів я об’їхав нашу землю, що, як сказав мені один вчений німець, є кругла, мов голяндський сир, того моя притуплена пам’ять вже не збагне, чому я, зрештою, не дивуюсь… І я був свято переконаний, що я, джентльмени, пізнав уже весь світ, всі закамарки, всі раси і народи. Та, як бачите, я грубо помилився. Мало бракувало і я був би попрощав на віки нашу гарну землицю, не додумуючись навіть, що на ній множаться люди, що так чудово співають! Господи!.. Сорок п’ять мільйонів!.. Я уявляю собі, якби так всі українці зібралися, приміром, на Сагарі й заспівали разом ту пісню з дзвонами… Святий Патрику! Ви не заперечите, джентльмени, що це був би концерт, якого ще світ не бачив!

Мр. Вілли Морріс поважно хитнув головою.

— Так, сер, зовсім правильно. Це був би справді небуденний концерт.

— І тому саме, я не можу простити собі свого неуцтва!.. Ні, не можу! — бідкався бородатий добродій.

— Я думаю, сер, що можете. Перед вами, міркую, ще не одна десятка літ, ви ще багато можете побачити й почути. Я навіть виправдую вас дещо, бо наш нарід під теперішню хвилину недержавний і про нього в світі аж надто не балакають…

Бородатий ірляндець став борзенько добувати вату з уха.

— Даруйте, сер, що ви сказали?!

Мр. Вілли Морріс понурив очі до долу.

— Так, сер, тепер по черзі треба нам засоромитись. Єс!.. Ми народ недержавний. Наша рідна країна простора та багата, медом-молоком текуча, але це молоко і той мід п’ють і лижуть любезні сусіди. А ми, українці, мусимо покидати рідний край і товктися по ваших майнах, рити тунелі в Аргентині й корчувати бразилійські праліси. Така наша доля горбата вже кілька соток літ!..

…Померкли світла, розкрилась занавіса й на сцені Метрополитан Опери знову залунала українська пісня. А бородатий айриш на 849-тім кріслі, слухаючи, міркував собі у лисім лобі: «Чому такий співучий, красний, великий, 45-мільйоновий народ має ще один поганий прикметник — недержавний?..»

Вони зустрілися яких сорок п’ять миль на південний схід від Форту Черчіля, в ясну полярну північ, що знерухоміла в хрустальному заклятті над канадійською тундрою. В мовчазливій, срібній пустині подобали обоє лещетарі на два парусні човни, що тихо плили по сніжному морі. Обоє були аж сиві від блискучого пилу-інею, що припорошив їхні буйні чуприни, густі брови, юні обличчя, наче різьблені морозними вітрами зі золотистого бронзу, сорокаті хустини на шиї, сорочки з тугої вовни, скіряні наплечники і хутряні рукавиці. Пухкий сніг, мов молочна морська піна курився в слід за лещетами.

Старший з лещетарів, худощавий з виду, що представився свому товаришеві як Юрій Біленький з Вінніпеґу, був менше балакучий, а зате, як і кожний слов’янин, більше схильний до мрій та мелянхолії. Його товариш, нижчий ростом, але кремезніший, звав себе Біллем Куліджом зі Сент Дієґо в Каліфорнії й балакав безупинно, не зважаючи на тридцять Фаренгайтів нижче зера. Білі жмути пари клубилися над головою цього хлопця, а краплини поту леденіли кульочками на русявому волоссю та іскрилися в місячному сяйві, як перли.

— Тож ви, товаришу, з форту Черчіля вертаєте домів залізницею?..

— Єс.

— Чудесно! Уявіть собі, що я те саме зроблю!.. Своїм робом — з вас, товаришу, несогірший змагун! Біг навпростець Манітоба — Море Гадсена, це не жарти! Це ж буде, якщо я не попутав, 680 миль в простій лінії!.. Інша річ, що я, приміром, шкандибаю оце простісінько з Міннеаполіс.

Канадієць вбив палиці в сніг і зробив великі очі.

— З Міннеаполіс у Мінесота?..

— Еге ж! — потряс русявою чуприною американець. — Уважайте ж: 15-го січня, о 2-ій годині сполудня я витарабанився з Міннеаполіс і оце сьогодні за поміччю всіх земних і небесних сил осіяв під 58-им степенем північної ширини. Але, по правді, я самий тут ні причому… Це все, товаришу, заслуга моєї Мері! Моєї милої, солодкої, е, ґов ту гел! — наймилішої, найсолодшої й найдорожчої Мері!..

— Ага, — пробурмотів канадієць.

Обоє лещетарі виходили тепер нога за ногою на легко склонене узгір’я, якого вершок тонув і фіолетом розпливався в сріблистій імлі. Невідступні сателіти обох хлопців — їхні навдивовижу довгі тіні — безшелесно сунули за ними