Читати книгу - "Вигнанці"

— Так, ваша величність.

— Якщо його немає дома, ви повинні знайти його. Ви повинні знайти його за годину, де б він не був.

— Слухаю, ваша величність.

— І передасте йому мій наказ. О шостій годині він мусить бути в кареті коло східних воріт палацу. Там його дожидатиме сестра його, мадам де Монтеспань, яку я наказую йому відвезти в замок «Petit Bourg». Ви перекажете йому, що він відповідає мені за її прибуття туди.

— Слухаю, ваша величність.

Де Катіна відсалютував шпагою і вирушив виконувати дане йому доручення.

Король пройшов коридором і відчинив двері в прекрасну прийомну, що блищала позолотою й дзеркалами і була обставлена напрочуд гарними меблями з чорного дерева, оздобленими сріблом; на підлозі лежав товстий червоний килим, такий м'який, що нога тонула в ньому, як в моху. Єдина жива істота в цій розкішній кімнаті цілком гармонувала з її обстановкою. То був маленький негр в оксамитній лівреї, прикрашеній срібними блискітками. Він нерухомо, наче чорна статуетка, стояв коло дверей, протилежних тим, в які ввійшов король.

— Дома твоя пані?

— Вона тільки що повернулась, ваша величність.

— Я хочу її, бачити.

— Пробачте, ваша величність, але вона…

— Що це, всі змовились, чи що, сьогодні суперечити мені! — злісно промовив король і, піднявши пажа за оксамитний комір, відкинув його в протилежний куток. Потім, не постукавши, розчинив двері і ввійшов у будуар.

Це була велика, висока кімната, зовсім відмінна від тієї, звідки вийшов король. Три великих вікна з одного боку йшли від стелі аж до підлоги; крізь ніжно-рожеві штори пробивалось пом'якшене сонячне світло. Між дзеркалами блищали великі золоті канделябри. Лебрен вилив усе багатство своїх фарб на стелю, де сам Людовік у вигляді Юпітера метав блискавичні стріли в купу плазуючих титанів. Рожевий колір переважав на шпалерах, килимі, меблях, і вся кімната при м'якому світлі сонця, яке проходило в неї, блищала ніжними відтінками внутрішньої сторони черепашки і здавалась зробленою якимось казковим героєм для своєї принцеси. В кутку, на канапі, зарившись обличчям у подушку, закинувши за голову прекрасні білі руки, з розкішними пасмами каштанового волосся, що безладно спадало на сніжнобілу шию, мов скошена квіточка, лежала ниць жінка, яку хотів вигнати король.

Коли стукнули, зачиняючись, двері, вона підвела голову і, побачивши короля, скочила з канапи й побігла до нього назустріч, простягаючи руки. Її блакитні очі потьмарились від сліз; прекрасне обличчя пом'якшало й набрало жіночого і смиренного виразу.

— Ах, сір! — скрикнула вона і промінь радості осяяв крізь сльози її вродливе обличчя. — Яка я була несправедлива! Я дуже образила вас! Ви додержали свого слова. Ви тільки хотіли випробувати мене. О, як наважилась я сказати вам такі слова… як могла завдати прикрості вашому благородному серцю! Але ви прийшли сказати, що прощаєте мені!

Вона простягла руки з довірливим виглядом гарненької дитини, що вимагає поцілунку, але король швидко відступив назад і зупинив її гнівним рухом.

— Всьому кінець між нами назавжди! — різко крикнув він. — Ваш брат дожидатиме вас о шостій годині біля східних воріт, і там ви повинні ждати моїх дальших наказів.

Вона відхитнулась, — ніби від удару.

— Залишити вас! — скрикнула вона.

— Ви мусите залишити двір.

— Двір? Ах, охоче, зараз же! Але вас! Ваша величність, ви просите неможливого.

— Я не прошу, мадам, я наказую. Відколи ви стали зловживати своїм становищем, ваша присутність при дворі зробилася нестерпною. Всі королі Європи, разом взяті, ніколи не насмілювались говорити зі мною так, як ви сьогодні.

Ви образили мене в моєму власному палаці — мене, Людовіка, короля. Такі речі не повторюються, мадам. Ваше зухвальство завело вас цим-разом занадто далеко. Ви думали, що моя поблажливість походить від слабості. Вам здавалось, що коли ви підлеститесь до мене на одну мить, то далі можете поводитись зі мною як з рівним, що цю нещасну маріонетку — короля — завжди можна смикати то в один, то в другий бік. Тепер ви бачите свою помилку. О шостій годині ви залишите Версаль і назавжди.

Очі його блиснули, і вся маленька пряма постать, здавалось, ніби виросла від обурення. Де Монтеспань стояла, простягнувши одну руку вперед, а другою, затуливши очі, ніби захищаючись від гнівного погляду короля.

— О, я була винна! — скрикнула вона. — Я знаю це, знаю.

— Я радий, мадам, що ви самі признаєтесь у цьому.

— Як я могла говорити так з вами! Як могла! О, прокляття цьому нещасному язику! Я, що бачила від вас тільки гарне! Я образила того, хто дав щастя всьому моєму життю! О, ваша величність, простіть мені, простіть. З почуття жалю простіть мені!

Людовик був з природи людина добра. Ці слова зворушили його серце, а гордості його лестило самоприниження цієї вродливої, гордовитої жінки. Інші його фаворитки були ласкаві до всіх, а ця була гордовита й непохитна, доки не відчула над собою його владної руки. Вираз королевого обличчя, коли він глянув на принижену красуню, трохи пом'якшав, але він похитав головою, і голос його був, як і раніше, твердий, коли він сказав:

— Все даремно, мадам. Я давно вже обміркував усе, а ваш сьогоднішній божевільний вчинок тільки прискорив неминуче. Ви мусите залишити палац.

— Я залишу двір! Тільки скажіть, що прощаєте мені. О, ваша величність, я не можу витримати вашого гніву. Він душить мене. Я не досить сильна для цього. Ви прирікаєте мене не на вигнання, а на смерть. Згадайте, володарю, довгі роки нашого кохання і скажіть, що прощаєте мені. Ради вас я відмовилась від усього — від чоловіка, від честі. О, не відплачуйте мені гнівом за гнів! Боже мій, він плаче! О, я врятована, врятована!

— Ні, ні, мадам! — крикнув король, проводячи рукою по очах. — Ви бачите слабість людини, але побачите