Читати книгу - "Нові пригоди Електроніка"

Цікавих додалося.

Підлетів жовтий міліцейський мотоцикл. Сержант зліз із сидіння, повільно обвів поглядом тварину, віддав Вікторові честь.

— Куди прямуєте, громадянине?

— На Виставку досягнень народного господарства, — відповів Віктор. — Рекордсменка!

— Добре, — сказав сержант. — Будете іти за мною. По місту не так просто її провести. — І нагнувся до восьмикласника: — А як звати?

— Мене? Смирнов Віктор.

— Дуже приємно, — усміхнувся сержант. — А її?

— Надія, — несподівано для себе сказав Смирнов.

Ім’я винаходові було дано.

— Надя, значить, — широко усміхнувся сержант.

— Не в тому розумінні, — поправив винахідник. — Це моя надія. — Більше він нічого не став пояснювати.

— Ясно. — Сержант знову перейшов на офіційний тон. — Яка висота?

— Висота чого? — не зрозумів Віктор.

— До кінчика рога, — пояснив міліціонер. — Мости, дроти й інше мають допустиму висоту.

— Не знаю, не міряв.

— Будемо рухатися якомога обережніше, — попередив сержант і викликав по рації другого мотоцикліста.

В супроводі почесного ескорту експонат просувався до виставки. Слід зазначити, що гігантська тварина ні разу не зупинилася перед червоним світлом; потоки машин і пішоходів, трамваї та тролейбуси — всі давали дорогу Надії. Пішоходи розглядали поважну корову на значній відстані. Пасажири липли до шибок. Діти верещали від захоплення, спостерігаючи, як коров’ячі роги мало не зачіпають тролейбусних дротів.

На виставці чергові заздалегідь відчинили головні ворота: видно, й тут спрацювала міліцейська рація. В супроводі великої юрби цікавих хлопчик з коровою слідом за мотоциклом попрямував до павільйону «Тваринництво».

Він не помітив, як до натовпу вболівальників приєднався його батько. Віктор був в чудовому настрої і насвистував пісеньку того самого парубійка: «Люблю тебе, гарненька…» Біля павільйону з різьбленими вежками Віктор припнув Надію до стовбура дерева й подякував сержантам за допомогу. Натовп розмістився біля павільйону півколом, обговорюючи незвичайні дані тварини. Навіть продавці позалишали свої лотки з пиріжками й морозивом — які вже тут покупці!

Директор павільйону потиснув Вікторові руку, привітав його з рекордним екземпляром, заздалегідь пообіцявши медаль виставки. Потім він заклопотано обійшов корову, прикидаючи на око розміри.

Віктор торжествував: «Тепер не відкрутитеся… Он скільки свідків…» Він зазначив про себе, що появився заповзятливий фотограф, який знімав його Надію з різних точок.

— Але де я візьму приміщення для такого експонату? — сказав директор, повернувшись до Віктора. — В мене немає вільної території. Адже їй потрібно…

Він не встиг закінчити фразу, так і закляк з відкритим ротом, бо корова несподівано відкусила вершечок тополі й захрумтіла гілками. Тиша стояла така, що хрумкіт було чути на всій площі. Цієї хвилини й підключився до телекамери на виставці Електронік.

Тополині гілки, видно, викликали страшенний апетит.

Надія втягнула чорними ніздрями повітря, гучно зітхнула, ніби виражаючи свій жаль, і, нагнувши голову, схопила міцними зубами фанерний лоток з пиріжками. Продавець підскочив на місці й, почувши тріск фанери, метнувся убік, а корова немов легку пушинку підхопила вже лоток з морозивом.

Натовп захвилювався. Директор запитально дивився на Віктора. Винахідник сміливо підійшов, узявся за кінець вірьовки.

— Спокійно, Надіє, — сказав він. — Я розумію, що ти хочеш їсти.

Роги застигли в чеканні.

— Чи не можна трохи кукурудзяних пластівців? — голосно запитав Віктор. — Або сіна…

— Сіна! Сіна! — закричав директор так, немов від цих слів залежало все його життя.

Невдовзі маленький трактор привіз на площу платформу з тюками сіна.

Надія неквапливо заходилася снідати.

Хтось торкнув Віктора за плече. Він обернувся і зрадів, побачивши батька:

— Що ти тут робиш?

Інженер Смирнов помахав блокнотом.

— Раз у твоєї Надії такий апетит, доведеться для неї конструювати годівницю, — пояснив батько й простягнув блокнот. — Я тут придумав дещо… — зніяковіло сказав він. — І взагалі, — провадив далі Смирнов-старший упевненіше, — я тобі давно казав, що така корова потребує індустріальних методів виховання…

Потроху Надія влаштовувалася на новому місці. їй виділили простору вільну вольєру, призначену для зубрів, акуратно склали тюки сіна, висипали кілька мішків кукурудзяних пластівців у великий ящик. Віктор прискіпливо оглянув вольєр і лишився задоволений.

«Мабуть, якщо для неї й робити дах, то тільки розсувний, — міркував Віктор, — Треба сказати батькові. Цікаво, до яких розмірів вона ростиме?» Він попросив дозволу в директора навідувати Надію: треба було продовжувати дослід.

Директор широким жестом обвів вольєру, відповів, що віднині це його, Смирнова, кабінет, лабораторія, дім — як він тільки захоче. Тут буде все упорядковано, виходячи з особливостей піддослідної тварини, встановлено необхідне обладнання. Помічниками в молодого вченого будуть троє фахівців і робітники.

— Я хочу й далі спостерігати за Надією, — сказав Віктор знайомому біологові. І пояснив: — Вона наполовину земна, наполовину юпітеріанська… Я можу подати вам усі докази після того, як зустрінуся з Електроніком і доведу дослід до кінця.

Біолог кивав головою, нічого не розуміючи в цьому поясненні. Проте живий експонат був перед ним. Потрібно буде виконати незвичайну роботу.

Електронік зацікавлено вислухав Віктора Смирнова, який викликав його по телефону. Він сказав, що чекає поради від Рессі: адже той знає, як поводитися з тваринами Юпітера.

Потім Електронік поговорив з директором й оголосив, що завтра урок відбудеться на виставці кіберів.

— Прошу тільки, щоб урок вів Таратар, — сказав Електронік директорові. — Завтра в мене інша робота. І потім… ви бачите. — Він показав на порожній клас і, після того як директор кивнув, увімкнув свої мікрофони. — Щоб усі були без запізнення! — пояснив новий Таратар.