Читати книгу - "Моряк з «Дианы»"

— Наш капітан у полоні. Можливо, що в ці хвилини зрадники готують страту… Я питаю ради в офіцерів: бій, десант чи мирні переговори з відчайдушною спробою врятувати капітана й інших наших друзів?..

Якийсь час офіцери мовчали; лейтенант Ілля Рудаков виступив наперед:

— Ми всі готові іти в бій і битися до останньої людини. Одне питання: чи полегшить це долю полонених? А що як, в разі нашого виступу, зрадники поквапляться убити їх? Вони обов’язково поквапляться це зробити з боягузтва, злоби, побоюючись розплати. Я пропоную спробувати добитись звільнення мирним шляхом, і коли всі зусилля будуть марні, — бій… найзапекліший, нещадний бій!..

Доводи Рудакова були переконливі: здавалось, іще не пізно спробувати врятувати полонених. Японці могли вбити їх на березі, але чомусь відвели до фортеці. Виходить, полонені навіщось потрібні були самураям? Це й давало надію на врятування капітана та його супутників.

— Є ще пропозиції? — спитав Рікорд.

— Призначити делегата для переговорів, — сказав хтось з офіцерів.

— Я пропоную викликати добровольців, — просуваючись наперед, вигукнув Якушкін; в тоні його молодого, дзвінкого голосу прозвучала надія. — Якщо мені довірять хоч супроводити делегата… Я готовий…

— Тут усі на це готові, — зауважив Рікорд. — Доведеться кинути жеребок. Отже, ми вибираємо терпіння і мирний шлях… Ми будемо сподіватися, що наш славний капітан…

Він не доказав. Низько над головами офіцерів із свистом пронеслось ядро і спінило воду далеко за шлюпом.

— Зараз вони пристріляються, — спокійно промовив штурманський помічник Новицький. — На такій відстані це не важко…

— Однак це й є їхня відповідь! — гнівно прокричав Рікорд. — Вони стрілятимуть і по шлюпці нашого делегата… Слухати мою команду… До гармат!..

Шлюп здригнувся від залпу і повився синюватим димом. Біля брами заметались солдати.

Дивлячись у підзорну трубу, кусаючи губи, Рікорд сказав Іллі Рудакову з жалем:

— Яка шкода! Наші ядра надто малі, а глибина не дає нам підійти ближче. Цими ядрами ми можемо тільки пристрашити їх, але не більше… Ану, ще раз, — вогонь!

У фортеці знявся димок, мабуть, щось загорілось; по укосу застрибало каміння.

— Це булавочні уколи, — розчаровано сказав Рудаков. — Треба негайно вийти з-під обстрілу.

Рікорд погодився. За кілька хвилин, піднявши якорі, «Диана» відійшла на далекий рейд і зупинилась навпроти рибальського селища, що виднілося на довгій опадистій косі.

Готуючись до висадки десанту, щоб заволодіти фортецею, Рікорд вираховував, яке було фактичне співвідношення сил. За його спостереженнями, та й на думку офіцерів, японський гарнізон на острові був численний, — щонайменше чотириста чоловік. До цієї кількості слід було додати всіх чоловіків із селища, яких, зрозуміло, примусять взяти участь в обороні. Цифра виходила солідна: японський начальник мав у своєму розпорядженні понад п’ятсот чоловік, фортечні укріплення, батареї…

На шлюпі лишалось п’ятдесят чоловік, коли лічити й двох кухарів та двох прибиральників — людей, які в боях не брали участі. При висадці на кораблі мало залишитися щонайменше десять-дванадцять чоловік; біля шлюпок на березі теж треба було залишити хоча б трьох матросів… І що ж могли б зробити тридцять моряків проти фортеці, де притаїлась така сила?

— Я ніколи не вірив у чудеса, — сказав Рікорд Рудакову, — але буде справжнім чудом, якщо десант не загине. І не меншим чудом буде, коли залишені на шлюпі десять-дванадцяТь чоловік зможуть довести його до Охотська у цих штормових широтах… Висновок ясний: було б безглуздям посилати людей на очевидну загибель і прирікати на загибель корабель. Тоді в Охотську ніхто й не довідається, чому загинув шлюп. А це й є найбільш бажаний для японців варіант…

— Люди готуються до десанту, — сказав Рудаков. — Майже ніхто з них не сподівається повернутись, але такої люті я ще не бачив ніколи…

Рікорд зітхнув, з жалем оглянувся на берег:

— Добре, якщо лють помножена на тверезий розрахунок… Я вирішив: «Диана» йде в Охотськ, щоб збільшити сили і повернутись. Знімаємось негайно. Ми не покинемо товаришів у біді, — ні, ніколи не покинемо, хоча б довелось іти на небезпеки й на жертви.

Він добув з папки й розгорнув велику детальну карту острова Кунасірі, недавно писану рукою Головніна: туш була ще свіжа. Сім висот, розкиданих за фортецею, і сама фортеця, малий півострів і довга рибальська коса, понад сімдесят промірів глибин і велика підводна обмілина, три скелі та підводна банка при вході в затоку, — все було позначено на цій карті з граничною точністю, властивою Головніну. Коли він складав карти і робив опис, він знав, що поправок більше не буде…

— Ця затока не має назви, — сказав Рікорд. — Тепер вона дістане ім’я… «Затока Зради»…

Тут же, спершись на поручень містка, він великими буквами написав на карті ці два слова.

Шлюп повільно і наче знехотя вбирався в паруси. Чайки тоскно кричали в вишині. Був вечір, і червоні бризки заходу текли по вологій палубі, по склу ілюмінаторів, по слабко наповнених парусах…

Зв’язати людину так, щоб вона не могла поворухнутись, щоб найменший рух викликав нестерпний біль і щоб при спробі тікати зашморг, накинутий на шию, враз затягнувся, у японців вважалося справжньою майстерністю.

Полонені стояли навколішки, і солдати, похваляючись виучкою, вправно з’єднували петлі на грудях та круг шиї і стягували лікті за спиною так, що вони стикалися один з одним.

Потім вони стали в’язати полоненим ноги. Петлі лягали вище ступень і вище колін, петля на петлю, і кожна була наче з розпеченого троса. Щоб було надійніше, до петлі, яка охоплювала шию, вони кріпили довгу вірьовку, перекидали її через поперечну балку під верхом намету і, майже підвісивши полоненого на цій вірьовці, прив’язували кінець її при самій основі опор.

Працювали солдати мовчки, неквапливо, зі смаком, із знанням справи; від ретельності темні обличчя їхні заросив піт. Полонені теж мовчали, тільки мічман Мур стиха плакав і стогнав.

Пов’язавши всіх полонених, солдати заходились обшукувати їх.