Читати книгу - "Журавлиний крик"

— Лягай!!! — голосисто крикнув Карпенко, і не встиг ще його крик потонути в гуркоті бою, як страшенної сили вибух чорною земляною хмарою накрив переїзд — траншею, людей, сторожку. Коли куряву здуло вітром, стало видно, що від тієї дорожньої будки розлетілися на всі боки уламки дощок, шматки штукатурки, від даху не лишилося й сліду, а в тому місці, де колись була грубка, курилася чимала вирва, наповнена борошнисто-пухкою землею.

Переїзд замовк, здавалося, нікого живого вже не зосталося у траншеї. Та ось у самому кінці її майнула обсипана піском постать Свиста — він схопив рушницю і з розпачливою злістю вилаявся. Його улюблена зброя, яка не раз уже вирятовувала людей з біди, незграбно поглядала з-за бруствера перебитим стволом.

— Старшина, братухо! Що наробили гади повзучі! От бісові виродки! — лементував Свист, без потреби клацаючи затвором своєї зіпсованої зброї.

І тоді з окопу звівся блідий, незвично повільний і розслаблений Карпенко. Невидющим поглядом змертвілих очей старшина подивився на дорогу, доторкнувся рукою до розбитої голови, з якої на плечі шинелі, на бруствер і приклад кулемета лилася густа невтримна кров.

— Свист!.. Не пускати! — кволим тремтячим голосом вигукнув він і повалився в траншею.

Свист кинувся до нього, минаючи Овсєєва, який, утягнувши голову в плечі, скорчився в окопчику. Бронебійник підхопив старшину, підвів його, той важко, задушливо сопів, крутив головою і сиплим голосом просив:

— Танки, танки… Бий, не забарись…

Він не знав, що бити танки вже нічим, але Свист не сказав йому про це. Закривавлюючи свої руки, бронебійник потертим у кишені індивідуальним пакетом перев’язав старшині голову, на якій злипся від крові чуб, прислухався до гуркоту бою і недоречно став заспокоювати пораненого:

— Нічого, нічого! Ти лежи, лежи…

Потім боєць ускочив у траншею, вражений страшною думкою, що німці вже поряд, а їх лишилося тільки двоє. Та в цей час із-за руїн сторожки забахкали постріли Глечика. Свист зрадів і схопив кулемет старшини. Німці в полі поодинці перебігали в низину, а два танки дуже обережно, один по правому боці дороги, другий по лівому поминули транспортери й наближалися до містка. Кулі з їхніх кулеметів сікли землю, залізницю, бур’ян, вищали вгорі, зрикошетивши від рейок. Вибухи й постріли наповнювали простір гримучим жахливим стогоном.

Свист був людина дії, не в його вдачі було думати та розмірковувати навіть у спокійний, відповідний для цього час. Тепер він збагнув, що, прорвавшись на переїзд, танки передушать їх у траншеї і, ніким не затримані, підуть далі, до лісу. Єдине місце, де можна було ще затримати їх, — на містку, обабіч якого лежало грязьке болотище. Ця думка сяйнула йому в голові, коли передній танк був уже за якихось п’ятдесят кроків від містка.

Бронебійник облишив кулемет і побіг у кінець траншеї, крикнувши Овсєєву, який і досі сидів скоцюрбившись в окопчику:

— Давай до кулемета! Прикрий!

Він схопив в обидві руки дві важкі протитанкові гранати, на ліктях і колінах виліз з окопу, перевалився через бруствер, зірвався на ноги, потім, пригнувшись, трьома стрибками дістався до залізниці й скотився у вибиту снарядом вирву. Там він оглянувся. Танки все йшли, б’ючи з кулеметів, кулі коротко й люто хвітькали над самим насипом. Він трохи переждав, важко дихаючи і збираючись на силі для останнього, вирішального стрибка. Збиваючи сиру землю, навскоси від шпал до канави пробігла черга — вжик, вжик, вжик — і на узбіччі залишився рівний ланцюжок чорних плямок-міток. Свист схопився і чимдуж кинувся вниз, під прикриття невисокого залізничного насипу.

По стегну його все-таки шмагнуло, боєць відчув, як до коліна потік гарячий липкий струмочок крові, але біль був невеликий, і боєць не звертав на нього уваги. Пригнувшись за насипом, він на колінах і ліктях метнувся до містка, на який, сповільнивши хід, наче кінь, що випробовує міцність опори, уже виходив передній танк. Задушлива гіркота перехопила подих, від утоми в грудях розривалося серце.

Вони зійшлися якраз на містку — зовсім знесилений, поранений боєць і це гримливе хрестате страховище. Свист, слабо розмахнувшись, одну за одною шпурнув під гусениці обидві свої важкі гранати, але сам ні сховатися, ні відбігти вже не встиг…

Невідомо, що здалося німцям, але після того, як передній їхній танк, підірваний Свистом, провалився під міст, уткнувшись гарматою у торф’янисту трясовину болота, вони підхопилися зі схилу пагорка і, відстрілюючись, почали відходити назад. Другий танк дав задній хід і теж поповз угору. Стрілянина трохи стихла, і обсипаний землею, замурзаний, змучений Глечик відірвався від своєї гвинтівки.

Він увесь аж тіпався від пережитого й насилу стримувався, щоб не заплакати, не впасти у відчай від мук і жаху, яких щойно зазнав. Його почуття й розум не могли примиритися з тим, що вже нема і Свиста, що він мертвий, вибухом відкинутий в трав’янисту мокру заболоть і ніколи вже не встане, не заговорить, навіть не поворухнеться. Але найстрашнішим було болісне безсилля завжди владного, дбайливого старшини, без якого Глечик відчував себе зовсім маленьким, кволим і розгубленим. Він не зрадів навіть з того, що німці почали відходити. Охоплений новою тривогою, хлопець підбіг до Карпенка.

Старшина, певно, дуже мучився. Обличчя його якось ураз змарніло, щоки позападали, зблідли під щетиною, що стала сторчма й видовжилась. Він лежав на боці, відкинувши голову, в набряклій кров’ю пов’язці, здригався, корчився від болю і тихо ворушив губами. Глечик, упавши на коліна, схилився над ним, змучене серце хлопця боляче стиснулося від нестерпного горя втрати.

— Що, що? Ну що вам, товаришу старшина? Свиста нема, нема, — мов до дитини, лагідно й жалісно говорив він, притримуючи скривавлену голову командира.

— Свист… Свист… — очевидно, не впізнаючи бійця, тихо шепотів старшина. Його запечені губи вже ледве ворушилися, паузи між словами все більшали.

— Свист… Бий!

Глечик зрозумів, і в нього скривилися губи — від жалю