Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"

Льонька ступив кілька кроків і раптом вигукнув:

— Дивіться! Тут якась кімната… І двері!

Справді, середнє горішнє вікно було з усіх сторін огороджене непоштукатуреною цегляною коробкою. Цеглини були вже не червоні, а коричневі, вицвілі, тьмяні від часу. Цегляна кладка була не закінчена і не доходила до самих горішніх перекрить. Через нерівні, зубчасті зверху стіни вся споруда нагадувала якусь мініатюрну старовинну фортецю. Певно, зсередини цегляна коробка утворювала невелику квадратну кімнатку. Туди вели двері з іржавими дужками для замка. Замка не було, а круглі отвори дужок були з'єднані й ретельно обмотані дротом. На дверях висів невеликий, але грізний папірець: «Стороннім вхід заборонено!»

Льонька відразу підскочив до дверей і заходився розмотувати дріт. Юхим Трошин підійшов ззаду, обережно взяв Льоньку за руку, і тоді уперше за весь час, поки піднімалися на горище, почувся м'який спокійний Юхимів голос:

— Не слід цього робити. Адже написано…

— Написано: «Стороннім вхід заборонено!» — рвучко обернувся до нього Льонька. — А ми — не сторонні! Ми — члени «Бойового будинкового піонерського штабу». А БОБУПІШ — господар подвір'я!

— Все одно не слід, — повторив Юхим.

І Льонька відійшов од дверей.

Ще в дитячому садку Олег вивчив напам'ять і полюбив пісеньку «В лесу родилась елочка». Це була дуже проста й коротка пісенька, та саме з неї почалися усі неприємності. Бабуся вирішила, що в онука чудовий слух і що з таким «абсолютним слухом» абсолютно необхідно вчитися музиці.

Олега урочисто і галасливо повели на екзамен до музичної школи. А назад привели тихо й розгублено: педагоги не виявили у хлопчика музичних здібностей.

— Щоб не знайти у нього слуху, треба самим бути глухими! — заявила бабуся.

Вона додала також, що перший провал онука якраз і свідчить про його неабияке обдарування: адже Шаляпіна в молодості теж не прийняли до хору, а оперу «Кармен» на перших виставах просто обсвистали.

Бабуся добре знала історію музики. Вона навіть сама грала на роялі й дуже любила концерти-загадки по радіо. Певно, замолоду вона мріяла стати піаністкою, але мрії ці не збулися, і тепер Олег повинен був досягти успіхів у мистецтві одразу за двох: за себе і за бабусю.

Бабуся вважала навіть, що зовні Олег чимось схожий на юного Паганіні. Ніхто із сім'ї Брянцевих не був особисто знайомий з юним Паганіні, і все-таки батько посмів стверджувати, що у того було бліде, худе, видовжене обличчя, обрамлене чорним смоляним волоссям. А Олег — круглолиций, рожевощокий, і над його добродушними голубими очима звисав шовковистий білявий чубчик.

Одне слово, повного збігу не було. Але бабуся запевняла, що в глибині Олегових очей світяться такі ж «натхненні вуглинки», як і у великого скрипаля-італійця. Це бачила тільки бабуся. А для всіх інших Олегові очі випромінювали цілковитий спокій і лише іноді ледь помітно іскрилися лукавством.

Щоб покласти якийсь початок музичній кар'єрі онука, бабуся років зо два тому пішла навіть на невелику хитрість, їй вдалося якось відповісти на десять з тринадцяти запитань «концерту-загадки». Рекомендованого листа до редакції бабуся надіслала від імені онука, і невдовзі дикторша дещо здивованим голосом оголосила, по радіо, що «другу премію завоював учень четвертого класу Олег Брянцев, який розумно і ясно відповів на десять запитань. Успіх хлопчика свідчить про добре викладання музики в його школі».

Музику в школі, де вчився Олег, взагалі не викладали: ніяк не могли знайти підходящого педагога. Та після цього випадку одразу знайшли. Ще б пак: з інших шкіл почали приходити для обміну досвідом! Бабуся торжествувала: її замір приніс користь.

— І ніякого тут немає обману! — казала вона. — Адже Олежко сидів поруч і багато чого відгадував сам! Ну, а все інше ми відгадали разом! — За фахом бабуся була бухгалтером. Уже кілька років вона одержувала пенсію, та, коли наставала пора річних фінансових звітів, колишні товариші по службі приходили до Ганни Степанівни по допомогу. Колеги любили бабусю — вона була добра, чуйна і, крім того, як казали на службі, з нею із бухгалтерії «пішла музика». Бабуся завжди щось наспівувала. З однієї пісні вона непомітно переходила на іншу, хоч у кожній пісні знала лише кілька рядків, та й то не зовсім точно.

Олег теж любив бабусю, не хотів її засмучувати і тому погодився учитися музиці. Але який інструмент вибрати?

— Піаністів багато, — міркувала бабуся. — Скрипалів також багато. Певно, найкраще віолончель.

— Я не люблю віолончель: її важко носити, — легковажно заперечив Олег.

Це вирішило все. Бабуся спалахнула:

— Хіба можна так підходити до музики? З таких позицій? «Важко носити»! У мистецтві нічого не дається легко, запам'ятай це!

Наступного дня купили віолончель.

Двічі на тиждень, після обіду, Олег став ходити до приватного педагога. А надвечір бабуся дзвонила по телефону й цікавилася успіхами онука. Приватний педагог був у захопленні. Олег, на його думку, так добре встигав, що йому корисно б вчитися не двічі на тиждень, а щодня. Бабуся була щаслива, проте від щоденних уроків усе-таки утрималась: занадто дорого.

— А як добре було б учитися щодня! — час від часу зітхала вона. — Ти б швидше став лауреатом міжнародного конкурсу!

І ось два місяці тому бабусина мрія несподівано почала здійснюватися…

Брянцеви обмінялися і переїхали на нову квартиру: в старому будинку не було ліфта, а у бабусі боліли ноги, їй важко було підніматися на п'ятий поверх. Олег перейшов до іншої школи. І ось, прийшовши якось після занять додому, він сповістив:

— А в цій школі є музичний гурток! І на віолончелі там можна учитися щодня. Безплатно!

На