Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Очі Живчикові наповнилися слізьми. Він одвернувся, не в змозі дивитись на це видовище. Затулив долонями вуха, але й таким робом не зміг приглушити крики блукай-бурмила, який борюкався унизу з чав-чавами.

А потім над Темнолісом запала тиша. Живчик знав: то був кінець.

— О блукай-бурмиле, — ридав він. — Чому? Чому? Чому?

Він хотів сплигнути вниз, вихопити з піхов ножа і вирізати чав-чавів до ноги. Хлопець палав бажанням помститися за смерть друга. Та він добре розумів, що не зможе нічого вдіяти.

Утерши сльози, Живчик поглянув униз. Чав-чави уже вшилися. А від блукай-бурмила не лишилось і сліду — ані кісточки, ані зуба чи пазура, ані навіть жмутка порослої мохом шерсті. Здалеку долинуло голосіння ще одного бурмила-самітника. Час від часу крізь дерева долинав його несамовитий гук.

Живчик міцно стиснув у долоні блукай-бурмилів зуб, почеплений у нього на шиї. Шморгнув носом.

— Він тобі уже не відповість, — задихаючись від сліз, прошепотів він. — Ніколи.

Живчик удивлявся в сутінкові тіні під собою. Чав-чави німували. Вони діяли у цілковитій тиші, впродовж усієї розправи ніхто з них і не писнув. Тільки й чути було, як вони хрустять кістками і сьорбають кров. Відтак трикляті звірята спокійно, завершивши свій бенкет, безшелесно звіялися.

Принаймні Живчик сподівався, що вони звіялися. Він знову шморгнув носом і втер його рукавом. Хлопець не мав права на помилку.

Небо над головою із брунатного стало чорне. Зійшов місяць — низький, яскравий. Тишу ночі вже порушило перше шамотіння нічної звірини, і поки Живчик сидів на дереві, вдивляючись у темряву, не сміючи поворухнутись, нічний шум наростав. Хтось кричав і завивав, хтось шарудів і попискував — невидимий, проте чутний. У темряві можна бачити й вухами.

Під звішеними ногами Живчика парувала земля. Від Грунту здіймалися тоненькі цівочки туману, оповиваючи дерева. Здавалося, Темноліс закипав — загрозою, злом.

— Я залишуся тут, — прошепотів Живчик сам до себе й підтяг ноги. — До ранку.

Розставивши для рівноваги руки, Живчик пройшов по гілці до стовбура. Добувшись його, подерся вгору. Він ліз і ліз, шукаючи такого сплету гілок, що витримав би його вагу і став зручним прихистком на довгу ніч, що вже насувалася.

Коли листя навколо Живчика погустішало, очі хлопцеві засвербіли й засльозились. Він зірвав листок і уважно його розглянув. Листок був кутастий і ледь світився туркусовим сяйвом.

— О любий мій блукай-бурмиле! — зітхнув хлопець. — І чому з усіх дерев, де можна було мене посадити, ти вибрав саме сон-дерево?

Лізти вище не було сенсу. Усі знали, яке ламке верховіття у сон-дерева. До того ж на висоті проймав холод. Від кусючого вітру незахищені хлопцеві руки та ноги вкривалися сиротами. Живчик перебрався на протилежний бік стовбура і почав задки злазити з дерева.

Раптом місяць зайшов за хмару. Живчик зупинився. Місяць не з’являвся, вітер далі щипав за пальці. Поволеньки, обережно намацуючи п’ятою шорстку кору, Живчик продовжував спуск.

Яка різниця, є внизу чав-чави, а чи їх нема, якщо досить один-однісінький раз послизнутися — і ти летиш униз на певну смерть.

Міцно тримаючись обіруч за гілля біля голови, згинаючи ліву ногу і впираючи її у заглибину від сучка, Живчик спускався трішечки нижче. Відтак шукав у темряві опертя для правої ноги. На його чолі виступили крапельки холодного поту.

Живчик спускався нижче і нижче. Боліли руки. Ліву ногу немовби виривали з тіла. Живчик уже хотів був здатися і відступити, коли самісіньким кінчиком палюха ноги намацав те, за чим шукав, — нижчу гілку.

— Нарешті! — прошепотів він.

Він розслабив лікті, вийняв ноги із заглибини і став ними на гілку. Стопи вгрузли у щось м’яке, пухнасте.

— Ні! — закричав хлопець, пойнятий жахом.

На гілці щось було. Якась тварина. Чого у світі не буває, може, й чав-чави лазили по деревах.

Хвицнувши наосліп ногою, Живчик щодуху подерся назад на безпечнішу гілку в себе над головою. Та марно хлопець старався. Його долала втома. Живчик спробував виважитися на руках, але зрозумів: надто вони охляли, аби підняти хлопцеве тіло на потрібну висоту. Ще трохи — і гілка взагалі вислизне.

І тут крізь листяний покрив знову пробилося місячне світло. Сяйво мерехтливими срібними списиками протикало ворушке на вітрі листя. Ясні круглі плями грали на стовбурі дерева, на висячому Живчиковому тілі, на траві далеко-далеко долі.

Уперши гостре підборіддя у груди, Живчик напружено вдивлявся вниз. Очі побачили те, що він відчув пальцем ноги. На шерехатій корі щось сиділо — чи там навіть сиділи. Ні, за гілку немовби трималися дві мохнаті лапи якогось великого звіра, що дерся вгору по Живчика.

Хлопець обережно звісив ноги і торкнувся їх пальцями. Лапи були холодні й непорушні.

Живчик спустився нижче на широку гілляку і швиденько нагнувся. Зблизька обидва ці предмети були зовсім не шерстисті. Вони більше скидалися на два кулясті звої павутиння, обмотані навколо гілки. Живчик зазирнув під неї. Його тіло затремтіло від хвилювання.

Там, нижче, з блискучих линв звисав кокон. Живчикові вже доводилося бачити кокони раніше. В одному з них спав Жмутобород, а в заростях і сон-деревних хащах він був присутній при народженні птаха помагай-біди. Та хлопець ніколи не бачив коконів так близько. Довгий висячий предмет був більший і набагато гарніший, ніж він міг сподіватися.

— Чи ти ба! — прошепотів Живчик.

Витканий із щонайтонших ниточок, кокон виглядав так, ніби був зроблений з цукру. Він був широкий, круглястий і скидався на величезну лісову грушу,