Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

Юрко подивився на Теодора, якого разом зі всіма тіснили до возів, і сміливо підійшов до війта.

– Дядьку! Дозвольте хоч одяг передати хлопам! – благально сказав він.

Проців підвів на нього похмурі очі.

– Не я цим керую! – відповів війт.

– Та ви ж влада!

Було видно, що дійство не по душі старості. Він всіма своїми діями намагався показати, що не має до цього ніякого стосунку. І це йому б вдалося, якби не Семко. Син грав тут не останню роль. Мало того, багато селян знало, що саме його син привіз з Перемишля списки підозрюваних у шпигунстві каменюхів. Тому Ілько Проців, кинувши «Я зараз!», підійшов до Соляржа.

– Пане капітане! – сказав він. – Жінки хочуть передати чоловікам щось вдітися.

– Обійдуться! – відказав капітан, а Семко невдоволено прошипів:

– Тату, не втручайтеся! Без вас розберуться.

– Я не сумніваюся, що розберуться, але ти поїдеш, а мені тут залишатися. Подумай про матір!

– Ми пришлемо вам жандармів, – відказав Солярж. – Ви тільки повідомте, хто вам буде погрожувати, ми швидко з ними розберемося. А у мене наказ не потурати шпигунам. Дати їм одяг, їжу, потім ще захочуть, щоб відпустили. Годі!

Війт, однак, не збирався відступати. Він хотів продовжити цю не дуже приємну для всіх розмову, як відчув: щось раптом змінилося. На майдані хтось неначе спеціально виключив звук. Перестали цвірінькати навіть горобці, які, бувало, своїм цвірканням заважали відправляти службу. Натомість неначе за командою заіржали коні.

Всі застигли у невіданні, не розуміючи, що сталося.

– Дивіться! – голосно крикнув Юрко Засмужний і показав рукою на сонце.

Натовп, охоплений жахом, подивився на небо. На сонці, що немилосердно пекло з самого ранку, утворилася чорна пляма, яка дедалі більше находила на диск.

Це було знамените повне сонячне затемнення 8 серпня 1914 року. Правда, на Галичині Місяць заступав сонце лише на три чверті диску, але ніхто з присутніх ніколи не зустрічався з чимось подібним. Завжди такі явища вважалися передвісником якоїсь біди, причому це стосувалося всіх. Того року смуга, де Місяць повністю закрив собою сонце, пролягла по європейській частині Росії, тобто місцями майбутніх боїв Першої світової війни, що не могло не підсилити ефект.

Темрява густішала дедалі більше. У натовпі почулися крики відчаю. Кожен, напевне, про себе гадав, як це затемнення відіб’ється на ньому. Солярж боявся комусь признатися, що є страшенно забобонним. Йому хотілося кудись заховатися, щоб перечекати, але становище зобов’язувало залишатися на місці.

Семка Проціва взагалі охопив панічний страх. Він вчепився за гвинтівку, неначе вона могла допомогти йому.

– Пане капітане! – прошепотів він. – Може, нехай віддадуть затриманим одяг і їжу?

Солярж не любив відступати чи йти комусь на поступки, але тепер злякався.

– Нехай!

Ілько Проців обернувся і махнув рукою Юркові Засмужному. Цей жест побачили всі: і жінки, і жандарми. Перші кинулися до чоловіків, другі ж без перешкод пропустили.

Затемнення ще тривало, як заарештованих все ж розмістили на підводах і повезли у напрямку села Гараєць. Жінки пробували бігти услід, але жандарми, що залишилися, заступили їм дорогу.

Юрка до Теодора не підпустили, і він здалеку спостерігав за всім, що відбувалося. Коли ж брата разом з іншими повезли у невідомому напрямку, він повернувся до коней, яких завбачливо прив’язав до церковного паркану. Погляд ковзнув на щиток, де ще вчора висів вицвілий від сонця маніфест цісаря. Тепер тут білів інший листок. Юрко підійшов ближче і вдивився в текст. Він гласив:

«Наказом австрійського намісництва міста Лємберг заарештувати таких жителів села Кам’янка Лісна, які підозрюються у шпигунстві на користь одвічного ворога Корони Росії:

Осип Бучма

Василь Лака

Григорій Стадницький

Михайло Березовець

Дмитро Яцун

Андрій Струк

Семен Кудрик

Теодор Засмужний

Ілько Залужний

Федір Сушинка

Семен Бадзюн

Максим Холод».

Те, що Росія не була одвічним ворогом Відня, а бували часи, коли всі: і Австрія, і Росія, і Пруссія воювали пліч-о-пліч зі спільним ворогом, тепер старалися забути. Зараз єдиним другом Відня був Берлін, той самий Берлін, який ще п’ятдесят років тому наголову розбив австрійське військо. Про це також намагалися забути. Юркові пригадалася фраза, яку колись сказав його вчитель Онисим Марко. «Треба жити сьогоднішнім днем, бо вчора вже минуло, а завтра може не настати». Одному Богу відомо, як у майбутньому складуться стосунки з німцями, але сьогодні Росія є ворогом і Австрія з нею воює.

Якби Юрко не був так ошелешений тим, що відбувається, він, напевне, звернув би увагу на таку особливість: майже всі заарештовані у свій час були на зустрічі з доктором Михайлом Королем. Правда, список був не повний, але і цьому було пояснення: решта встигли піти в армію.

Юрко почекав, коли повернеться вбита горем Пелагея, мовчки допоміг їй вилізти на фіру, присів поруч.

– Поїхали, Палазю! – сказав він.

Жінка неначе прокинулася. Не плакала, ні. Сльози висохли ще дорогою сюди. Вона лише утнулася обличчям у плече Юрка.

– Ой, чому він так поступив з нами? – запитала Пелагея.

– Хто? – не зрозумів Юрко.

– Семко Проців. Він мстить мені за те, що я вибрала Дорка, а не його.

– Кинь, Палазю. Не муч себе, – заспокоїв її братів. – Крім Дорка арештували ще одинадцять хлопів. І отця Саламона. Не твоя вина у тому.

– Ох, – видихнула жінка. – Як худобу зігнали і повезли. Що ж йому пережити прийдеться!

Про себе Пелагея не думала.

Арештантів везли тією самою дорогою, якою усі вони звичайно колись відправлялися у військо. Проїжджаючи через попутні села, кавалькада возів поповнювалася місцевими. Видавалося, що Австрія захотіла забрати з сіл усіх чоловіків: частину на фронт, а більшість – у тюрми.

Приїхали на Рава-Руський вокзал, а там людей – як мурах! Як у Кам’янці Лісній жандарми обступили заарештованих, так і тут те саме, тільки жандармів було значно більше, та й число бранців доходило до сотні. Новоприбулих прикладами гвинтівок, стусанами й просто копняками зігнали з возів і погнали до загального натовпу. При появі новачків жандарми розступилися, і до того немалий натовп поповнився ще півсотнею.

– Триматися разом! – сказав Григорій Стадницький, і всі в знак згоди закивали головами.

Це зробили не лише каменюхи, але й незнайомі люди. Видно, цієї команди якраз не вистачало розгубленим людям, які ще сьогодні зранку нічого не підозрювали. У таких випадках кажуть: «А як гарно день починався!»

Капітан Солярж залишив своїх «підопічних» і широким кавалерійським кроком попрямував до угорських офіцерів, що згрупувалися біля входу у приміщення вокзалу.

– Скільки? – поцікавився