Читати книгу - "У череві дракона"

А як нога загоїлась, Марійка дістала у своє розпорядження стару кобилу й сани. Кобилу називали Хохлушкою — так само, як і Марійку. Возила модринові колоди на берег Чусової. Згодом потроху звикла, бо її любили. А це ж відомо: ніщо так не гріє душу, як любов людська.

Улітку брати Вишняки побудували справжню ізбу — так, як будують по всій Росії. Але Марійка не захотіла, щоб стіни зсередини теж лишалися дерев’яні, проконопачені мохом, обтинькувала глиною, її там з-під ніг можна брати. Десь роздобула вапна, вибілила нове житло — і чом тепер не жити?..

Коли ж подруга їй написала, що Крикуненки готуються до Грицькового весілля, — не витримала, втекла на залізницю. Сама не тямила, навіщо це робить, але ніщо не здатне було її втримати — на дахах вагонів, часом на буферах, оглушена залізним гуркотом, прокурена паровозним димом, їхала, їхала на Вкраїну. Серце то плакало, то співало. Розуміла: заради самого лише Грицька не важила б життям, стрибаючи вночі з вагона на вагон — хай собі жениться парубок. Але є щось більше й вище від нас самих, від життя нашого: земля рідна, що в корінні трав і злаків переховує материнську пуповину. Ту пуповину не можна порвати — разом з нею урветься і твоє життя.

Грицько умовляв Марійку пожити в тітки, доки він грошей заробить, — Крикуненки безглуздо витратились на весілля. Кликали сусідів, щоб пили та їли, але люди чомусь не йшли — так і пропали дорогі наїдки. Але то пусте. Ось через місяць-другий виїдуть на якусь далеку будову — їх тепер, будов отих, на всіх вистачить.

Марійка куйовдила нам волосся, її ніжні пальці випромінювали неземне тепло — ми з Яковом готові були померти за неї. Яків уже змирився, що вона стане дружиною Грицька, — почав потроху розуміти: для неї він іще малий — молоко на губах не обсохло.

Тим часом Грицько почав уклонятися Іванові Кириловичу — тепер його ніхто не звав дядьком Параскою. Грицько навіть вуха нам’яв Петрові, коли той щось зухвале мовив про цю шановану людину.

Те, що сталося у вересні, принесло не менше лиха, ніж голод. Ми з Яковом, виглядаючи з пасовиська череду, розважалися тим, що долали залізничний міст по-мавпячому, на руках, повиснувши знизу на таврових балках. Під нами гуркотіли підводи, дядьки погрожували батогами, але вони й самі колись були такими ж «мавпами», тому погроза супроводжувалась доброю усмішкою.

Яків, передибуючи на руках по холодному залізу, вже переліз на протилежний бік мосту й сидів на кам’яному виступі, а я саме висів на середині, коли страшний підземний вибух сколихнув увесь довколишній світ — здавалося, навіть небо впало нам на голови і разом із землею вони закрутилися велетенськими жорнами, силкуючись перемолоти і залізничний міст, і шахтний копер, що височів над рудим глинищем, і навіть Малий Хутір, що наближався своїми городами майже до самісінького терикона. Я таки утримався на кінчиках пальців, не впав на вапнякове каміння, що виступало із землі під мостом, а за мить, приголомшений, сидів поруч із Яковом, намагаючись зрозуміти, що сталося.

Проте односельці втямили це раніше від нас: незабаром обидва хутори, Малий і Великий, галасливими вервечками посунули до шахти. Люди видиралися на залізничний насип, бігли попідд мостом, відтак спускалися в глинище й на мить зникали з наших очей, щоб одне за одним білими й чорними мурашками вилізти вже під териконом, звідусюди облягаючи шахтне дворище.

Вечоріло. Зморене сонце, надихавшись полиновими випарами, сповзало за кам’янистий пруг. За насипом з’явилася череда, але господиням було не до неї. То на дні глинища, то вже на кручі, під естакадою, раптом розлягався нелюдський крик — наче з когось здирали шкіру. І не треба було озиратися довкола — всі знали, чия то жінка, відчувши себе вдовою, волає до неба і глибин підземних, які одним нещадним ударом зруйнували її родинне щастя. Шахта була не нова, її відбудували після громадянської. Вона й раніше вибухала, мов пороховий льох, але ж зараз іще йшли тільки перші ешелони вугілля, до неї лише примірялися, через те ніхто й не сподівався на таке лихо.

Людське горе передалось тваринам — у селі валували собаки, а корови, що саме поверталися з пасовиська, змішалися з натовпом і своїм скаржним ревищем посилювали людські волання. Кожному було зрозуміло, що вся підземна зміна загинула — бач, навіть кліть разом із тросом викинуло з шахти, мов снаряд з гарматного жерла. Скільки ж отих, хто врятував село від голодної смерті, побитих, обвуглених, підіймуть на-гора рятувальники в мідних касках? Ген вони розштовхують нещасних, що намагаються зазирнути в кам’яну горлянку, яка проковтнула найближчих, найрідніших.

Яків побачив матір, вона не бігла й не кричала, а, безсило пересуваючи ноги, сховавши обличчя під хустиною, якось приречено йшла до шахти. Трохи далі, спираючись на костур, дибав ледь живий дядько Василь — батько Грицька Крикуненка. А поруч, навіть не намагаючись випередити старого, йшов Петро. Односельці їх обтікали, як річка обтікає свої острівці — на них, близьких родичів загиблих, мов полиновий вітер, дихало гіркотою неговірке людське співчуття.

Тепер я був наче відрізаний від Якова — мій батько раніше наклав головою в шахті, те вже забулося, а до Якова поволі наближалася хвиля загального горя, що ось-ось мала поглинути його з головою, бо я вже добре знав: Іван Кирилович таки зумів стати йому батьком. Він і для мене був рідною людиною, це зрозуміло, але ж я поки що не міг усвідомити, що його вже немає для Якова. Мабуть, тому, що Яків щойно також потрапив до числа безбатченків, звідки був викреслений нещодавно, — нас, безбатченків, у селі значно більше, ніж тих, хто чув у хаті батьківський голос.

Яків спершу наче дослухався до чогось такого, що має впасти громом, — все ще було неймовірно, що так багато найстатечніших людей уже ніколи не з’являться на стежці, по якій під