Читати книгу - "Істина поруч"

Десь уже в другій половині дня голод і спрага змучили його зовсім. І на довершення всього — коли він уже надвечір, страшенно втомлений і розбитий, натрапив на ті трубки, що так невдало вчора використав, і порівняв їх з тими, що ніс, — виявилося, що нарізав він зовсім не тих. Аж застогнав з досади. Стільки праці і, головне, часу пропало марно!

Покинув свою тяжку в’язанку і почвалав до літака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он і біла куля цього тупого Розпорядника, ось і літак видніється… Ще не знав, що робитиме, хотілось одного — відпочити.

Поміж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, відсунув шторку і… остовпів. У кріслі пілота сидів Петро Яворович! «Знову галюцинація», — подумав і потер собі очі. Той з цікавістю дивився на нього, ніби вичікуючи. Петро вхопив його за плече.

— Ну, ну, легше! — сердито вигукнув той.

«І слухова, ще й слухова галюцинація! — подумав Петро. — Що це зі мною діється? Але ж я відчув його плече…»

— Ану, вилазь! — гукнув несамовито.

— А ти хто такий? — з притиском спитав той. — Може, познайомимось? — І він простяг руку. Петро махнув своєю, сподіваючись, що не наткнеться ні на що, але той піймав його долоню і стиснув так, що в Петра аж пальці хруснули. Ні, це не галюцинація… «Двійник!» — спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.

— Ха-ха-ха! — дурнувато засміявся двійник, показуючи його зуби. — Так хто ж ти такий? — уп’явся в Петра очима, враз припинивши сміх.

— Я — Петро Яворович.

— Ти — Яворович? — щиро здивувався двійник. — Перестань виглуплюватись. Яворович — це я!

«Він, певне, ще не дивився в дзеркало і не уявляє своєї зовнішності, — чомусь подумав Петро. — Зараз покажу».

— Отам, у нагрудній кишені комбінезона, є дзеркало. Вийми, подивись.

— А звідки ти знаєш, що є в моїх кишенях? — спитав двійник, дістаючи дзеркало. — Дивно.

Він довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потім кинув кілька пильних поглядів на Петра.

— Так… — тихо промовив, підводячись. — Ти — мій двійник… — І схопив Петра за груди. — Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобі треба? Ти хочеш мене знищити?!

Очі його налилися нелюдським гнівом, він висунувся з кабіни і розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку і так сіпнув до себе, що підсковзнувся. Падаючи, потягнув і того. Борсались під крилом, тіла їхні сплелися в клубок, Петро відчував, що двійник дужчий за нього, але не знає прийомів боротьби. Яворович притискував його до ґрунту, бив кулаком, але той відбивався з усієї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-під кущів, схопилися на ноги… І раптом сталося найстрашніше — двійник вихопив з Петрової кишені мазера.

— А-а… — захарчав, пригнувшись. — Зараз я тобі покажу!

Пальці його мацали корпус, шукаючи вмикача, він згаяв може секунду чи дві, і це врятувало Яворовича — спритно відскочив убік.

В ту ж мить сяйнув сніп яскравого проміння, освітивши велику білу кулю Розпорядника, і вдарила червона цівка… Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петрові здалося, що він почув якесь ревище, але чи справді це було гак, поручитися важко Він був, як у чаду, і діяв машинально.

Кинувся збоку на двійника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не зміг вирватись. Стискаючи його в залізних обіймах, Петро відчув, що той зовсім ослаб. Досить було струснути, і він впустив мазера додолу, а потім і сам почав осідати. Яворович стрибнув до ліхтаря, вхопив і одразу ж націлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки і ледве дихаючи.

— Що це зі мною? — тихо спитав він. — Що зі мною сталося?

Навіть у вечорових сутінках помітно було, як він блідне, як синіють його губи. Раптом він підвівся і зашепотів, наче тут хтось міг їх почути:

— Слухай, скажи мені, хто я такий? Скажи…

І впав мертвий.

Петро ще постояв, невідомо чого ждучи, а тоді націлив на мертвого двійника мазер…

Усе це так приголомшило його, що він забрався в кабіну, закрив шторку і довго сидів заплющивши очі. Намагався ні про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у ній гуділо і видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрішнім зором і зникало. І ніяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку… «Хто я такий? Хто я такий?» Догрався… догрався… Ну, що ж. сам винен…

Раптом уявився вогонь — танцюють язики полум’я, хочуть лизнути зелені руки. А та, з променистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно співають білі постаті. «А тоді й не чути було…» — подумав Петро, зручніше вмощуючись у кріслі. Сон поволі затемнив хаос думок і образів.

Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабіну. Підвів голову і побачив темний силует — хтось намагався відсунути шторку. Петро швидко простяг руку і намацав стопор. «Добре, що не забув…» — подумав з радістю і почав придивлятися до силуета. В постаті було щось знайоме… Гілка! І як це він одразу не впізнав? Ну, звичайно. Гілка…

Петро відімкнув і відсунув шторку. Дівчина проворно, наче кішка, стрибнула в кабіну і, переступивши через Петрові ноги, сіла праворуч його. Рухи знервовані, швидкі, сині губи її то розтулялися, то стулялися — мабуть, щось казала. Яворович тільки дивився на неї. Здогадувався — трапилось щось серйозне, раз вона забула, що він не сприймає їхньої мови. Раптом дівчина стала перед ним на коліна.

— Оце вже нікуди не годиться… — буркнув Петро. Узяв її під пахви і посадив на місце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.

Та Гілка