Читати книгу - "Помирана"

— Капа, ти правди захотів? Заткнись, бо я тобі олаб’є розкрою! — зірвався Нельсон, вибалушивши налиті кров’ю очі.

— Кажу, шо було. І ти її хавав, не бреши…

Першим ударом Нельсон поцілив Капрону в щелепу, але надто слабко, щоб звалити з ніг. Капрон гойднувся, від другого удару зумів ухилитися і контратакував клешнею спочатку по ребрах, а потім — у голову. Світло довкола Нельсона почало меркнути, дихання збилось. Він спробував було переставити ногу кудись уперед, просто ступити ще один механічний крок на ресурсі спинного мозку, як ступає півень без голови, але земля зненацька стала дибки, гупнувши його в єдине, частково вціліле вухо. І на тому його участь у церемонії була вичерпана.

Нельсон ішов підземним коридором, що місцями нагадував стічний канал. Коридор зміївся, розгалужувався, тому раз по раз доводилося довільно вибирати повороти. З цегляних стін і склепінь скрапувала вода. Чорний мох їжачився в тріщинах. Під ногами щось чавкотіло. У цій безконечній кишці йому траплялися самотні люди, що брели в протилежному напрямку, не звертаючи на нього жодної уваги. Він силкувався зазирнути їм в обличчя, але їхні риси були в тіні.

— Де тут зефір? — шарпнув Нельсон за балахон одну з таких примар, але та розтанула в бічному рукаві катакомби.

Він був певен, що мусить знайти зефір, хоча навіть не знав, як він виглядає і на що схожий — колір, форма, консистенція…

— Е! Я йду по зефір. Я нормально йду? — звернувся він до ще одного перехожого. Той лише гойднув сірим каптуром, не показавши навіть носа. Його зотліла лахманина лишила по собі прілий дух. Нельсон запідозрив, що став невидимим, і вжахнувся з цього здогаду.

Коридор знову ділився на два рукави. Нельсон увійшов у ліву арку, та через кілька кроків уперся в глухий кут. Він постояв, обмацуючи мур, — сподівався знайти потаємний хід. Цілком імовірним йому здавалося, що зефір надійно заховано, аби перший-ліпший приходько не дістався до такого скарбу. Можливо, тому всі істоти в цьому підземеллі уперто мовчать — вони самі в пошуку.

Ні клямки, ні кнопки, ні важеля в мурі не було. Нельсон хотів було повернутися назад, але вихід із цього апендикса тепер закривала стіна води. Лило шалено, наче десь у стелі прорвало трубу водогону. «Одна халепа од цих труб», — подумав він і кинувся в потік.

— Шо, оклигав, рабой? — схилилася над ним Божена, заправляючи свої неслухняні металеві дреди за вуха.

Нельсон кліпнув кілька разів, наводячи різкість. Він лежав у пилюзі — там же, де його звалив з ніг Капрон. Боліли голова і ребра, трохи нудило і морозило. Витер долонею мокре обличчя, скривився.

— Ти шо, надзюрила на мене? — простогнав Нельсон.

— А де я тут води візьму, шоб на тебе бризкать?! — засміялась Божена. — Розпластався, як цопакус. Думала, здох.

— Луччє б я здох, чим так жить, ілуха!

— Ти з цим не спіши. Я дитину жду, — поклала собі руку на живіт Божена.

— Шо?!

— Родить я буду — шо!

— От дялборп йуханадзип… Од кого?

— Од тебе, олйух!

Ґуля над скронею виросла здоровецька, під оком запали фіолетові півкруги. Божена прикрила голову Нельсона холодним компресом із намоченого в дощівці ганчір’я. Він тільки кректав у гамаку, жаліючи себе не стільки через побої, до яких будь-який коритянин завжди був готовий, скільки з огляду на нові обставини. Втративши рятівну ниточку мети, Нельсон обм’як і забродив, як упалий з дерева плід. І саме в цей час його жінка обвалила на нього свою сакраментальну вість.

— І давно ти вже?.. — вимовив стиха.

— Та два місяці буде.

— А шо ж раніш не казала?

— Хотіла знать, чи можна тобі довірять, надіяться на шось, — вигнула надріз брови Божена.

— Ну і?..

— І бачу, шо матйух.

Савина химерна графіка на штукатурці — цей виплід архаїчного мислення — тепер вганяла Нельсона в безсилу лють. Здавалося, що життя, ледь ступивши на широкий шлях, збочило й згорнулося клубочком на узбіччі.

— Ти цей… Сходи до доктора Фрезе, — запропонував він знічев’я.

— Нашо? — не зрозуміла Божена.

— Може, хай вибере з тебе все лишнє.

— Шо ти, сарадіп, вякнув?!

Стоячи надворі перед домом, можна було подумати, що в Савиній квартирці розпочався капітальний ремонт із переплануванням. Врешті-решт, лемент і гуркіт ущухли, і з під’їзду кулею вилетіла розлючена Божена. Амортизатор її протеза з кожним кроком брязкав та іскрив.

Пабло зняв чавун із решітки, покладеної на діжку з дровами, вдихнув пару від киплячого рису. Заносячи в дім, ліктем відхилив двері, збиті з дощок. Столом у хаті служила перекинута на бік побита газова плита з дірами на місці конфорок. Він розмішав ложкою білу липку кашу — готово. Продукти з небесної «гуманітарки» стали для нього найбільшою радістю останніх днів. Щоправда, Захур її не поділяв.

— Скільки тобі сипать? — запитав Пабло.

— Йуханун, — меланхолійно відмахнувся Захур. Він сидів у возику коло невеличкого віконця, споглядаючи сутінки.

— Будеш себе голодом морить? Мені на зло? — образився Пабло.

— Я сказав: не квокчи тут! Кидай мене рехан, найди собі когось!

По цих словах Захур збирався руками розвернути свій іржавий інвалідний возик, але врізався в тумбу з лахміттям і посудом.

— То будеш дивиться, як я їм, — розвернув його до себе Пабло і негайно