Читати книгу - "Русалонька із 7-В та загублений у часі"

— Я? Ет, що там я?! Все гаразд, як бачиш! Кінці з кінцями зводжу! Якби сестрам не всім трьом одразу в перший клас, то й зовсім було б добре! Може, Любку не посилати ще? Вірка й Надя вже читають, а ця — лінується. То хай рік удома посидить, як думаєш?

— Дурниці! Ти її до мене пришли: я швидко навчу! — згадала про свої невикористані вчительські таланти.

— Ой, дякую! Я знав, що ти… що ти… що ти — справжній друг!

— Ага, ще: будь готовий, може, Завтрашній дзвонитиме тобі на мобілку! — додала насамкінець.

— Хай дзвонить, скільки захоче. І ти з моєї подзвониш, як треба, чого ж на такому економити? Але що робити з тим нещасним привидом? А може, — прояснів зненацька, — щось підкажуть речі, які є в твоїй шафі?

— Знаєш, це — ідея! — радісно поторсала Сашка за кістлявий лікоть. — Зараз же піду додому. Перевірю. Бувай!

— Бувай… — неохоче здвигнув плечима кур’єр.

— І не забудь звертатись до нього на ви! — гукнула вже з під’їзду. — Він дуже культурний!

Удома відразу приступила до роботи. Гаразд, хоч у шухляду ніхто за цей час не лазив! Покопирсалась шпилькою, висунула на світ Божий давні шафині скарби. А шухляда — хоч би тобі рипнула! Мов заціпило!

Ясно, що ні Софійчині дитячі чобітки, ні коробка з-під маминих парфумів, ні навіть фотографії нічогісінько не підказали. Взялась укотре перечитувати пожовклі газети. Новини — тільки вишнопільські та з ближніх сіл. Про Дашківських, звичайно, жодного слова.

Дурницю підказав їй Сашко!

Хіба, може, коралі? То вони зараз — у Сніжани. Або те старе поїдене шмаття? Керсетка, спїдниця, що там іще? Ех, шкода, що його довелось викинути!

— Софі-і-і-йко!

Знову Сашко! Скільки можна: вже темно! Та й бачились кілька годин тому!

— Софійко! — Сашкові очі від хвилювання — на півобличчя. — Він!!! Послухай, ось-ось знову телефонуватиме!!!

Мобілка в його руках справді залементувала. Завтрашній!

— Алло, Софі? Перепрошаю панну за пізнє турбування! Благаю, приїздіть найближчим часом!

Оце так! Зоставила йому телефон, щоб сповіщати вісті, а не для того, аби щодня приїздити!

— Що сталося?

— Маю деякі новини!

— Але бодай натякніть, які?

— Це, даруйте, не телефонна розмова! Хай пресвітла панна побачить сама! Чекатиму з нетерпінням! Па-па!

Зв’язок обірвався.

Леле, уже геть пізно! А завтра — перше вересня!.. Поки повернеться зі школи, поки дочекається автобуса… Коли ж вона поїде? І чим назад? Вечірніх рейсів до Леськовичів не буває…

— А якщо назад велосипедом? — запитав Сашко. — Прихопити його з собою в автобус?

— Та я ж до пуття їздити не вмію!

— Можна зі мною! Прив'яжу до багажника подушку!

— Та ну, подушку! Тільки чи нас двох витримає?

— О, мій драндулет ще й не таке витримує! Картоплю копали — всі мішки з городу на ньому перевозив!

Ні, в цьому Сашкові таки щось є!

Тепер тонального крему довелося просити в мами. Пляма від синяка, щоправда, вже не синя, а жовто-зелена, досі виднілась під оком. Зрештою, це було ще півбіди. А от прищика, який нахабно вискочив на носі, не маскував і крем! На додачу Ростик десь подів нову заколку. Отже, на першовересневе свято мала на гостинець повний комплект неприємностей. Зрештою, спільними зусиллями тітонька Сніжана й мама сяк-так надали Софійці пристойного вигляду.

Але яким же гарним став Кулаківський! Високий, засмаглий (шоколадна багамська засмага — це вам не золотава леськовичівська!)! Рудий чуб вигорів на сонці й переливався справжнім золотом. При кожному стріпуванні того чуба Софійчине серце зривалось летіти у безвість і бриніло, мов тонка павутинка.

За тим чубом не зразу вгледіла Ірчин бобрик та її розписані одиничками (на честь першого вересня) нігті.

Не помітила й чорнявенького сором’язливого хлоп’яка, що тулився на святковій лінійці десь позаду їхнього 7-В. Лиш коли керівничка Ліда Василівна завела того хлоп’яка до класу і представила як нового учня… В Софійчиному класі ніколи ще не було новеньких! Точніше, з нових учнів приходили тільки дівчата.

— Прошу прийняти до нашої класної родини Дмитра Іваненка! — сказала вчителька.

Софійка, звичайно, однолюб. Але й вона завважила розумні чорні очі й незвичайну вроду хлопчини.

— Сідай, Дмитрику, поки що тут, а там буде видно! — Ліда Василівна запропонувала новенькому вільне місце… біля Софійки!!!

— Оба-на! — не