Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

Тонка кремова порцеляна, напівпрозора, вручну розписана темно-синіми фіалками із золотими вкрапленнями. Лора подивилась на серйозне обличчя Саншайн, у глибінь її темних очей. Вона привела Саншайн до кабінету того ранку і простими словами пояснила зміст листа Ентоні.

— Він сказав, що ми з тобою маємо подбати одна про одну, — перефразувала вона.

Уперше за весь час Саншайн усміхнулася. Дівчина перебирала предмети в кімнаті з такою лагідною цікавістю і благоговінням, які сподобалися б Ентоні. Це остаточно запевнило Лору — Ентоні не помилився. Дівчина брала кожен предмет у свої м’які руки, немов то було пташеня з поламаним крилом. Лора звернула увагу на чашку, блюдце та їхню табличку. Дивна річ, як її тільки примудрилися загубити.

— Але ми не знаємо, кому це належало.

Саншайн переконано повторила:

— Я знаю. Ці речі належали одній леді, й вона не хоче, щоб їх їй повертали.

Саншайн вимовила це без зарозумілості чи дратівливості. Вона просто констатувала факт.

— А як ти знаєш?

Саншайн узяла чашку і піднесла близько до грудей.

— Просто відчуваю. Не головою думаю, а відчуваю.

Вона поставила чашку назад у блюдце.

— У цієї леді є пташка, — додала вона, очевидно, щоб остаточно переконати Лору.

Лора зітхнула. Загублені речі й побажання Ентоні віднайти їхніх власників здавалися їй зараз так само важкими, як одяг для потопельника. Ентоні вибрав її своєю наступницею, і вона пишалася цим, була вдячна йому, але разом із цим і нажахана: раптом не виправдає сподівань свого друга. Якщо чашку і блюдце треба віддати, «відчуття» Саншайн тут більше завадять, аніж допоможуть.

Евлалія нарешті заворушилась у своєму кріслі, оглядаючи все навколо побляклими з віком очима. Вона впізнала обстановку й відчувала себе радше живою, ніж мертвою. Широка усмішка осяяла її коричневе зморшкувате обличчя, являючи світу безладну низку ще білих зубів.

«Дякую, Ісусе, за ще один день по цей бік воріт Раю, — подумала вона. — І проклинаю також». Артрит вистрелив Евлалії в кості, коли вона спробувала підвестися. Може, вона ще й жива, але напевно не жвава. Останнім часом їй більше доводилося спати внизу у своєму кріслі. Горішні поверхи швидко перетворювалися на недосяжну територію. Саме тому вона переїжджала. Вони називали це безпечне помешкання. Вона називала це капітуляція. Усе, поразка, білий прапор, але цьому ніяк не можна було зарадити. Одна кімнатка з ванною, спільна кухня або готова їжа, якщо захочеш. Водонепроникні пелюшки на матрацах, якщо раптом обмочишся. Евлалія почовгала на кухню, ковзаючи на своїх капцях і переставляючи палиці, як стареча лижниця. Поставити чайник, покласти пакетик чаю в кружку, вона відчинила задні двері, щоб впустити сонячне світло. Колись Евлалія пишалася своїм садом. Вона посадила перші дерева і досаджувала потім інші, плекала рослини всі ці роки. Та зараз сад переріс її, немов неслухняний підліток, здичавів. Сорока стрибнула їй до ніг, щойно вона відчинила двері. Птах виглядав так, неначе в нього був поганий день, можливо, причина тому — бійка з сусідським котом. Але очі у нього були бадьорі, він тихцем почимчикував до Евлалії, повертаючи голову то туди, то сюди.

— Доброго ранку, друже Россіні, — це був їхній маленький жарт. — Гадаю, ти чекаєш на сніданок.

Россіні пострибав на кухню повз неї і терпляче чекав, поки вона візьме жменю родзинок з банки на сушарці.

— Що ти робитимеш без мене? — запитала жінка, кинувши кілька родзинок на підлогу кухні.

Птах склював їх і подивився на неї, очікуючи ще.

— А тепер пошукай надворі, — сказала Евлалія, висипавши решту родзинок на поріг.

Вона прихопила чай у вітальню. Прогрес, Евлалія вже рухалася лише з однією палицею, вона обережно опустилась у своє крісло. У кімнаті повно гарних речей, дивних і дивовижних прикрас та оздоблень. Усе своє життя Евлалія була сорокою, збирала все блискуче, мерехтливе, оксамитове, магічне і страшне. Утім, зараз час розпрощатися зі своїми скарбами. Її скарби, і вона вирішить їхню долю. Евлалія не могла забрати їх із собою, але не могла і змиритися з тим, що ці всі гарні речі забере білий фургон Дейва — «Очищення будинків — для нас не буває надто великої або надто малої роботи». Крім того, деякі речі могли накликати на неї неприємності. Вони не зовсім… законні. Принаймні не в цій країні. Евлалія мала скелети в шафах. У прямому значенні.

До того часу, як вона наповнила свій візок із супермаркету обраними речами, настав полудень. Її кості, трохи змащені внаслідок фізичної активності, тепер рухалися краще. Евлалія простувала через громадські сади до парку. Вона покине свої речі там. Залишить їх у таких місцях, де їх знайдуть. Стільки речей, скільки подужає вивезти своїм возиком. А щодо решти, то вони не дістануться нікому. У цей день тривали заняття в школі, тому парк і сади були безлюдні. Лише кілька собачників вигулювали своїх улюбленців та бездомні спали на естраді для оркестру. Ніхто не помітив, як Евлалія поклала чотири снігові кулі, череп кролика і золотий кишеньковий годинник на низьку стіну, що оточувала декоративний водограй. Далі в