Читати книгу - "Saint Porno. Історія про кіно і тіло"

У закомплексованого підлітка, який боїться знайомитись із дівчатами, перегляд порно може перерости у залежність. Порно справді її викликає, принаймні на певний час. Але це не важкі наркотики, не алкоголь і навіть не цигарки. Колись хлопчики носилися з паленими журналами «Плейбой» і тихенько дрочили на них у туалетах, передаючи їх із рук у руки. Чи ці журнали викликали залежність? Так, але тільки на певний період, вони були лише ілюстративним матеріалом у період статевого дозрівання. Тепер матеріали значно доступніші та інформативніші — от і вся різниця.

Японці після закінчення сету подарували цукерочки у формі суші і якісь японські креми. Це все було турботливо загорнуто у якийсь подарунковий японський пакетик. Це все було дуже не по-європейськи. Вони, як прибульці, з’явилися на знімальному майданчику і зникли.

Я не люблю порно, не можу дивитися на екрані секс — ні свій, ні чужий. Еротика мені подобається, я її дивлюсь, а порно — ні, ніколи. Я можу переглянути трейлер, щоб оцінити якість, але своїх фільмів ніколи не дивилась. Я не проти зніматись у тому, що мені не подобається, але подобається іншим. Мене впирає процес, але дивитись — ні. В мене навіть є кілька знайомих дівчат, яким я пропонувала зніматися разом, але вони усі говорять, що не хочуть, аби їх тіло виглядало негарно. Для мене це не дуже важливо. Мені цікавий процес, а не результат. Хтось побачить гарне порно, хтось негарне, для когось порно взагалі — це негарно. Як, наприклад, для мене. Втім, я бачила кілька хороших порнофільмів, але розумію, що туди можу пробитися тільки професійною працею. Починалося все з Пітера і з забитої душової у якомусь совковому особняку, а в Лісабоні я єдина запрошена акторка з СНД, що знімається з найкращими порнозірками Європи на віллах з басейнами і видом на море.

Головна агентка у Європі для дівчат із екс-совка — Аліна Хенесі, відома порно-оскароносиця за фільм 2008 року. Вона знімалась з Рокко Сіфреді, мені пощастило знятись із ним у одній маленькій сценці, але я бачила його офіс, штаб-квартиру в Будапешті. У цього чувака вся стіна в порно-оскарах різних років, він талановитий актор і режисер, хоча знімає таку жесть, що, як написала інша режисерка жіночого порно Еріка Ласт: «Не хотіла б, щоб мої доньки взнали про секс із його фільмів».

У Канни мене запросили в червні, купили квитки буквально за кілька днів до зйомок. В аеропорту мене зустрів фотограф Цедрік. Він приїхав на розкішному білому кабріолеті, і ми одразу ж поїхали до його вілли. У Каннах не було передбачено ніякого сексу, мені не треба було здавати аналізи. Він на кілька днів запрошував відомих порноакторок і просто гарненьких дівчат для зйомок фотосету, у якому були портрети дівчат під час оргазму. Я жила у нього три дні, ми знімалися по годині щодня, він поводився досить відсторонено, готував нам французький сніданок, а на вечерю — піцу. Я багато гуляла містом, але ні з ким так і не познайомилася, там відпочивають в основному багаті пенсіонери. Франція видалася занадто холодною для мене, люди надто відсторонені, куди краще було з португальцями і навіть угорцями.

Там до мене прийшло розуміння, що європейці для мене — досить чужі. Я хочу бути схожою на них, я розділяю європейські цінності, але почуваюся абсолютно іншою. Я відчуваю занадто багато депресивності в наших містах, занадто багато мертвих тіл, що сновигають моїми вулицями, у моєму вагоні метро, у магазині біля будинку. У той самий час навколо надто багато людей, близьких духом, вони просто заховані, вони часто за оболонкою, вони іноді навіть прикидаються мертвими, але достатньо їм усміхнутися — і вони оживають.

Коли я повертаюсь до Києва — відчуваю закоханість у це місто, у цей простір, навколо усе рідне і своє. І це триває, поки не починаєш грузнути і застрявати. Того разу я повернулася додому, в місті було зимно і холодно, я гуляла сама по центру.

Я каталася містом просто заради задоволення, роздивлялась людей, гуляла платформами метро і нікуди не поспішала, просто насолоджувалась містом, за яким сильно засумувала. Стоячи на пероні, я зловила зацікавлений, живий погляд чоловіка. Він посміхнувся, я посміхнулася у відповідь, але, гуляючи, пішла на перехід. Здається, тоді він розкусив мене, він зрозумів, що я нікуди не їхала, і так само повільно й усміхнено пішов за мною, зайшов у мій вагон і ненав’язливо заговорив. Ми вдвох тинялись по станціях, вийшли на Дружби народів, вирішили піти перекусити, але на цьому все і закінчилось, ми попрощались і навіть не обмінялися контактами. Того вечора я закохалася. Ні, не в нього. Але постійно про нього думала, думала про те, що я закохалась не в нього, але через нього. Він настроїв мене на правильну тональність, щоб я зустріла потрібну мені людину. Іноді ми навіть не можемо оцінити вчинків і ролей інших людей у нашому житті. Ми дивимося на життя як на футбол і бачимо лише результати гри, ми не аналізуємо причини, ми дивимося, хто і скільки забив голів, але не звертаємо уваги на те, скільки і хто віддав голових передач, адже іноді це значно важливіше, ніж останній рух, який приніс гол. Я відчувала, що цей чоловік — мій янгол і мій футбольний асистент, якщо говорити більш зрозумілою мовою.