Читати книгу - "Пташиний спів"

краватку, а Ізабель швидко глянула, чи належним чином виглядають діти. Ошонвілле виявилось досить нудним селом: від головної вулиці відходило декілька з’їздів та менших вуличок, більшість з яких вела на ферми чи їх надвірні будівлі. Ресторан було б доречніше назвати кафетерієм, хоча залу заповнили місцеві сім’ї, котрі завітали пообідати. Азерам довелося чекати біля входу, поки молода жінка провела їх за столик. Нарешті вони сіли, Ізабель підбадьорила Грегуара посмішкою — від голоду хлопчина вже зовсім пригнітився.

— Ну хоч люди тут пристойно вдягнені, — прокоментував Азер, оглянувши залу.

Маргарита нервувала через необхідність їсти разом із хазяєвами, і, коли офіціантка повернулася, вона ніяк не могла визначитися із замовленням. Зрештою вона попросила Ізабель вирішити за неї. Азер налив вина собі і — після капризних благань — Лізетті.

Стівен через столик спостерігав за Ізабель. Іще шість днів тому вона була для нього мадам Азер — далеким і шанованим об’єктом його пристрасті. Тепер вони були єдині — тілом та душею. Сьогодні вона надягла сукню із високим коміром з тьмяним червоним каменем на горлі. Офіційна зачіска, погляд, який фіксує усі потреби товариства, з помітним світлом усередині очей — світлом, яке настільки очевидно для Стівена виказувало її приховане життя, що він дивувався, як цього не бачать усі інші. Він спостерігав, як вона розмовляє із Грегуаром або заспокоює Маргариту, — і хотів опинитися із нею на самоті, але не кохатися, а говорити з нею справжньою.

Коли Стівен вловив слушний момент, він відшукав її погляд і хитнув головою у ледь помітному жесті згоди — такому незначному, що його помітила лише Ізабель, — і вираз її обличчя трохи пом’якшав. У цей момент Стівен усвідомив: до Англії він не повернеться. Якщо раніше він допускав, що події у червоній кімнаті — це щось незначне і швидко закінчиться, то зараз для нього стала очевидною неможливість цілковитого задоволення його жаги. Вона множилася, ширилася, змінювалася і проникала у зовсім далекі від фізичного акту кохання частини його думок та почуттів. Вона стала для нього важливішою за його власне життя, кар’єру чи обов’язок перед роботодавцем. Вона його поневолила. Тепер він не зможе жити у спокої, поки не дізнається завершення. Непереборна цікавість стала настільки ж вирішальною, як і його ніжність до Ізабель.

Хоча його голова працювала завжди добре й усі робочі чи навчальні завдання виконувалися ним із легкістю, Стівен так і не привчився аналізувати. Впевненість у собі він не оцінював критично, він керувався лише інстинктом та спирався на свою природну обережність. Дивлячись на Ізабель, він знав, що такі почуття, як до неї, трапляються рідко — а значить, він має слідувати за ними.

Після жорсткуватої форелі із металічним присмаком подали водянисте тушковане м’ясо, з яким дозволяла упоратись лише велика кількість хліба. Ізабель, повністю занурена у спроби переконати Грегуара з’їсти свою порцію, виглядала абсолютно безтурботною, коли поверталась до інших присутніх. Стівен подумав, що Ізабель з таким явним задоволенням виконує обов’язки матері саме тому, що сама ж вона навмисне зруйнувала усі основи своєї родини. Ні саркастичні зауваження чоловіка, ні натяки Лізетти, ні безглузді капризи Грегуара не могли порушити її неймовірної урівноваженості.

Після обіду вони повернулися до річки. Азер знов всівся на стілець, а Грегуар вмостився на невеличкій колоді, яку він знайшов на березі. Стівен пішов униз за течією у напрямку Бокура. Величне небо над горбистою землею розвиднілося, сповнилося співом жайворонків, який примушував Стівена здригатися від огиди. Він присів під деревом і ліниво почав наживлювати приманку на гачок вудки, позичену в Азера. Раптом плечем він відчув легкий дотик, а потім його очі закрила долоня. Він хотів підвестися, але під лагідністю заспокоївся, накрив пальці на своєму плечі рукою та ніжно їх погладив. Пальці були тоненькі та жіночні. Він ухопив руку і повернувся. Перед ним стояла Лізетта. Вона легенько скрикнула, усвідомивши свій тріумф.

— Ви не думали, що це я, правильно?

Знаючи, що його очі вже виказали подив, Стівен просто пояснив:

— Я не чув, як ви за мною йшли.

— Ви не чекали побачити мене, так? — Лізетта кокетувала поглядом, але виражала рішучість.

— Я не чекав побачити нікого.

Лізетта обійшла навкруги, тримаючи руки за спиною. На ній була біла сукня, а волосся вона забрала рожевою стрічкою назад.

— Розумієте, месьє, я усе знаю про вас із мачухою.

— Про що ви?

Лізетта розсміялася. Стівен пригадав, що за обідом вона пила вино. Лізетта понизила голос і хрипко промовила:

— «Моя мила Ізабель...», — а потім вдала, що задихається від пристрасті або бажання, перш ніж знову розсміятися.

Стівен труснув головою, вдаючи, що не розуміє.

— Того дня, коли ми обідали, я пішла у парк і заснула на лавці. Коли я прокинулась, то повернулась до будинку. У мене запаморочилося в голові, і я сіла на терасі. Отам і почула звуки з відчиненого вікна нагорі, тихі, але дуже смішні, — і Лізетта знов розсміялася. — А ще після вечері я чула, як хтось так тихесенько-тихесенько пройшов коридором у її кімнату, а потім так само навшпиньки спустився сходами назад, — вона уважно дивилася на Стівена, нахиливши голову. — Так що?

— Що?

— Що ви скажете?

— Я скажу, що у вас, юна дівчино, занадто багата уява.

— Уява в мене дуже хороша. Я уявляла собі, що ви робите, і думаю, що і мені варто спробувати.

Стівен щиро розсміявся.

— Я не жартую. Ви ж не хочете, щоби