Читати книгу - "Важка весна"

За якийсь час вона озвалася:

— Селяни б купили взимку.

— Селяни? Гм, — задумано промимрив. — Мені казали, що французькі селяни носять гумові чоботи.

— Купили б. — Вона відповідала, немов мати, яка займається своїми справами і десятки разів повторює дитині одне й те саме: — Взимку б купили.

— Взимку буду вдома, — запевнив він. — Принаймні сподіваюся на це.

Вона не чула, що він сказав, але з його інтонації відчула, що він їй перечить.

— А все ж узимку майже напевне купили б, — наголосила з притиском, але так само неуважно.

Удома, подумав він. І незвичним йому здавалося, що з такою готовністю згадав свій дім, адже не відчував жодної туги за домом; а тут, на цьому полі, й поготів. А може, був його рідний край у ньому, мов посудина з рідиною, яка врятувалася від загибелі, і її не висушив вічний вогонь, якщо так несподівано й інстинктивно зринув у ньому, мов вода з краської печери. Так, на нього чекають рідні, хвора руда сестра Відка, чекає звільнена земля зі своїми долинами й соснами, а він чомусь товчеться тут, на цьому жовтому і запорошеному полі. І те, і те правда. Та найбільше почувається вдома, мабуть, у своїй санаторійній палаті. Оце подивилась би на нього лікарка, побачивши його зараз тут.

— З Богом, месьє, — сказала жіночка.

— З Богом, мадам.

Він усе ще стояв на місці, хоча радше пішов би за нею. Мов той, на кого ніхто не чекає, кому добре незалежно від того, чи піде кудись, чи залишиться на місці. Не мало значення, візьме він чоботи й піде, чи залишиться стояти коло них.

Він не дивився на них і тому ще виразніше відчував їхню присутність. Добре знав, як він виглядає з тими чобітьми коло своїх ніг; і саме тому, що жодного разу не подивися, ще виразніше бачив їх і себе. Якби могло статися чудо, і вони б раптом зникли з землі. І знав, що нічого не станеться. Лише людей було дедалі менше, вони відтікали, мов безшумна вода. І той зниклий гул тисячного люду був таємничо-всесвітнім, мов нечутне обертання землі. Тепер би мали й чоботи зникнути, оповитися туманом жовтуватого пилу. Але не зникнуть, бо людина має пройти через всі випробування і не сміє розраховувати на чудо. Якби їх хтось нишком украв, усе б вирішилося просто. Але хто ж поцупить взуття, яке є символом зла і, може, саме зло? Навіть якби француз був босим, чи не орав би він радше босим, ніж мусив би взути оті чоботи?

І саме він чомусь мав принести на продаж такий товар. Ніхто не пропонує нічого схожого, і нічого дивного в тому, що чоботи ніхто не помітив. Це добре, що ніхто не визвірився на нього за те, що він виставив їх — як нагадування про джерело всіх нещасть.

Людей меншало. Лише де-не-де юрмилася купка людей, немов слухала нечутного промовця. Оголене поле підставляло під сонце жовтаві плями своєї шкіри, яку сушила спека, перетворюючи на пергамент. Усе — немов суха і муміфікована історія, земля і людина на ній, подумалось йому. А наступної миті стрепенувся, немов злякавшись, що його тіло зсохнеться, як та мумія. Схопив чоботи і пішов; викинув би їх геть, але інстинктивно відчував, що мають залишатися з ним, бо були свідками його сьогоднішнього приниження.

Курява потроху осідала, вже вщухли людські пристрасті, але сонце знов набуло своєї неймовірної жаги. Він спочатку тримав чоботи в руці, потім засунув їх за пазуху. Так почувався впевненіше. Наближався до прилавків, там ще подекуди юрмилися, лише декотрі зупинялися і мацали шматки старої, сяк-так порізаної шкіри. Краще б пошматували оці кляті, подумав він, а наступної миті збагнув, що вже несила їх нести далі.

Йдучи повз прилавок газетяра, купив газету. І подумав, що, мабуть, лише Арлетта могла б його зрозуміти. Хтозна, чому подумалось про це саме зараз, адже все закінчилося? Йшов повз прилавок із жіночими панталонами і прийшов до моста, під яким стелилася широка дорога; нею мчали автомобілі, немов гралися в якусь гру в своєму окремішньому світі.

Відійшов на узбіччя і сперся на бордюр. Зняв одного черевика і поклав його на бордюр, узув чобіт. Трохи нітився через людей, а ті йшли собі і не звертали жодної уваги на нього. Але якщо для людини світ став її домівкою, то вулиця — лише коридор у тій домівці. Втішився, що штанина тепер приховала чобіт. Потім взув другий чобіт, а при цьому кілька разів пострибав уздовж бордюра, бо нога не хотіла лізти в халяву.

Тепер на бордюрі стояли черевики й газета. Розгорнув її, й побачив на першій сторінці фото світловолосої Ірми Грьосе серед союзницьких вояків, які Галантно простягали їй руки, аби допомогти вийти з вантажівки. Мабуть, її везуть на суд, але щось надто Галантно, як для вбивць отих німецьких дівчат, подумав він. «Яка гарна дівчина!» — скажуть якісь прості люди. Навіть, немов чує їх: «Як шкода, що вона має померти, така гарна дівчина». Саме так і скажуть. Бо тих дівчат, яких світловолоса Ірма наказала спалити, отих дівчат не вдалося сфотографувати. Хіба можна сфотографувати дим?

А ми продаємо собі безрукавки, платівки, американські цигарки й черевики, подумав він і швидко загорнув черевики в газету.

А за мить знову розгорнув і поклав черевики так, щоб підошви закривали Ірму та її кучері.

Це дріб’язково й безглуздо, подумав він і засунув згорток за пазуху. І знизав плечима. Все це не має сенсу — швидкі автомобілі, які мчать у кам’яній ущелині під ним, і ті люди, які йдуть