Читати книгу - "Зірки Егера"

— Справді п'яний?

— Авжеж. Щодня викрадає в мене, негідник, ключ від льоху, хоча я постійно міняю схованку.

— А ви не ховайте. Пив би досхочу — стільки б не пив.

— Еге, не пив би. Жлуктить вино, а працювати не хоче, проклятущий!

І справді, в холодочку під тутовим деревом сидів смуглявий чоловік. Біля нього стояв зелений полив'яний глек з вином. Він ще не захмелів настільки, щоб від нього не можна було забрати глечика. Поруч нього сидів його синок, шестирічний босоногий хлопчик з такими ж чорними очима, як у батька.

Цецеї помилував цього турка за його вміння грати в шахи. Згодом з'ясувалось, що грати з ним в шахи нема сенсу, його можна використати з більшою користю для праці в домашньому господарстві. Особливо гарний був з турка куховар. Його батько працював кухарем у якогось паші. Жінки полюбили його за те, що він навчив їх готувати плов, береки й варити шербет. А Цецеї полюбив турка за те, що він зробив йому дерев'яний протез руки: на цьому протезі були й пальці. Коли Цецеї натягав рукавички, ніхто б і не сказав, що в нього дерев'яна рука. Старий навіть пробував стріляти нею з лука. Отоді-то й призначив він турка своїм найближчим помічником.

Якась молодиця зосталася без чоловіка, він загинув у бою, турок уподобав її собі, і вони побралися. Звичайно, він мусив спочатку перейти в християнську віру. І став Туліпан таким добрим угорцем, наче народився на угорській землі.

Коли Туліпан угледів юного панича й священика, він підвівся із землі й за турецьким звичаєм схрестив руки на грудях. Хотів ще й вклонитися. Але зробити цього не наважився, бо побоявся впасти долілиць, тому лише поштиво кивнув головою.

— Ех, Туліпане! — сказав Гергей докірливо.— Ти все п'єш і п'єш?

— Пити треба,— серйозно відповів Туліпан.— Я був турком до двадцяти п'яти років і не брав у рот вина, тепер мушу надолужувати.

— Але якщо ти п'яний, хто ж нам зварить тоді обід?

— Моя жінка,— відповів Туліпан, тицяючи вказівним пальцем у бік дружини.— Вона зварить і локшину з сиром. Ще й яку смачну!

— Але ми хочемо плову!

— І плов вона зготує. Вона вміє.

— А де господар?

— У Буді. Він написав нам звідти. Наші господарі переїхали туди. Їм дістався у спадок будинок. Панночка сидить у тому домі, як ружа в садочку.

Юнак повернувся до священика:

— Що ж з ними буде, якщо турки захоплять Будайську фортецю?

— Е-е! — скинувся священик.— Скоріше пропаде вся країна, ніж Будайська фортеця попаде у руки ворогові.— І додав: — Країну охороняє народ, а Будайську фортецю — сам бог!

Туліпан відчинив двері будинку. З кімнати війнуло пряним запахом лаванди. Турок розчахнув і вікна.

Піп зайшов до кімнати. Його погляд зупинився на портретах, що висіли на стінах.

— Може, це і є Цецеї? — показав він на портрет воїна у шоломі.

— Так,— відповів Гергей.— Тільки тепер у нього вже не таке чорне волосся.

— А ця косоока жінка?

— Його дружина.

— Мабуть, похмура жінка.

— Ні. Навпаки, дуже весела. Я її матусею зву.

Юнак почував себе тут як удома, подав стільця священику й, весь сяючи, показував йому старі меблі:

— Гляньте сюди, вчителю: отут завжди сиділа Віцушка, коли щось шила. Ногу вона клала на оцього стільчика. Вона мала звичку виглядати у вікно, спостерігаючи захід сонця. Оцю картину вона сама намалювала. Плакуча верба й могила, а метеликів я домалював. А на цьому стільці вона сиділа так: ліктем обіпреться об стіл, поверне голівку убік і лукаво усміхається, та так грайливо, як ніхто інший на цілім світі!

— Гаразд, гаразд,— відповів піп стомлено.— Накажи їм, щоб довго не барилися з обідом.

Лягли вони пізно ввечері.

Священик сказав, що йому треба написати кілька листів і тому він просить дозволу лягти в іншій кімнаті.

Гергей теж узявся писати листи. Він написав своїй кішечці про те, як здивувався, коли застав порожньою їхню кам'яницю. Юнак питав у листі, чому вони не дали знати йому про свій переїзд. Якщо вони писали йому про це, то лист, очевидно, десь загубився в дорозі.

У ті часи пошти в Угорщині ще не було. Листувалися лише знатні люди. Хто хотів відправити листа з Буди, скажімо, в Ереглак, мав сам подбати про кур'єра.

Потім