Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

Україну було залучено у це дослідження ще з 2000-х років. Порівняння даних із початку і кінця цього десятиліття показує важливу тенденцію: окрім того, що в Україні домінують цінності «виживання», помітно й виразний рух до цінностей «самовираження». Під цим оглядом вона становить разючий контраст до Росії, де такого руху зовсім не спостерігається — навпаки, Росія зеволюціонувала у протилежну сторону. Це ще раз підтверджує тезу про те, що прихід до влади Путіна наприкінці 1990-х не був лише політичною маніпуляцією — він справді відповідав настроям більшости росіян.

Ціннісні зміни в Україні було спричинено двома чинниками. Першим було завершення наприкінці 1990-х років затяжної економічної стаґнації після розпаду СРСР. Сливе безперервний десятирічний процес господарського розвитку (і зростання аж до кризи 2008 року) спостерігався повсюди на колишньому радянському просторі. Він привів до появи та зміцнення середнього класу. Але самої лише появи цього класу було би замало для ціннісних змін. Хай там як, а Росія є набагато заможнішою, і її середній клас — набагато численнішим, а отже, ціннісні зміни тут мали би бути виразнішими. Цього, однак, не сталося. Бо ці зміни стаються тоді, коли економічне піднесення співіснує з більш чи менш, але все-таки демократичним режимом. Хоч якими глибокими були політичні кризи в Україні, до недавнього часу кожна з них закінчувалася компромісом і, за винятком президентських виборів 1999 року, приходом до влади опозиції. Україна і під цим оглядом радикально відрізнялася від Росії, де політична криза 1993 року скінчилася наказом Єльцина стріляти по російському парламенту і де шанси будь-якої опозиційної партії чи опозиційного кандидата близькі до нуля.

Майже двадцятирічний (1991–2010 рр.) досвід відносної демократії є другим чинником, відповідальним за ціннісні зміни. Наслідком цього, серед іншого, стало формування нового поколін­ня 18–25-тирічних — покоління «української незалежности». По­с­тале в атмосфері політичної свободи, це покоління за цінностями є ближчим до своїх ровесників-поляків, іспанців чи німців, аніж до старших (50–59-тирічних) українців. Зокрема, це покоління сильніше підтримує ідею евроінтеґрації України — і в цьому сенсі регіональні відмінності всередині нього є набагато нижчими.

Тяжко, навіть майже неможливо, встановити, яку частину ук­раїнського суспільства становить середній клас та по-новому налаштована молодь. Тут, однак, грає роль не так кількість, як сама наявність цих груп. Вона виразно показує, що в Україні запустився новий суспільний механізм, який полягає у поєднанні демократії з економічним піднесенням. Цей механізм ще доволі молодий і крихкий, і його легко поламати. Втім, кожен додатковий рік функціонування цього механізму працює на його зміцнення і далекосяжні зміни — на перехід у режим так званого «відкритого доступу» та траєкторію сталого розвитку.

На фоні цього прихід Януковича до влади у 2010 рік виглядав не на що інше, як на прикрий збій системи. Тому від самого початку його режим мав шанси стати нетривалим епізодом в історії сучасної України. Принаймні, прогноз про високу ймовірність нової революції в Україні не було так тяжко зробити — особисто я писав і говорив про нього ще 2011 року. Але цей прогноз годі було би зробити, фокусуючись тільки на ідентичностях. Інша річ — дослідження цінностей, які мають чималий предиктабельний потенціял, тобто дають змогу доволі точно передбачити можливі сценарії розвитку.

І тут я підходжу до, на мою думку, головного висновку: розуміння України вимагає парадигмальної зміни — перефокусування з питання ідентичностей на питання про цінності. Події на Евромайдані неможливо вповні зрозуміти, якщо не брати до уваги їх ціннісний аспект. Недаремно евромайданівці називають свій протест революцією вартостей чи революцією гідности. А передували цій революції свідомі і доволі послідовні спроби публічних інтелектуалів переформатувати дискурс опозиції з дискурсу ідентичностей на дискурс цінностей.

Найчастіше їх називають «европейськими цінностями». Це, звісно, є певним непорозумінням — правдою є, що вони найбільш характерні для європейських держав та їх offsprings: США, Канади, Австралії, Нової Зеландії. Але впродовж останніх десятиліть вони стають глобальними.

Евромайдан 2013/14 і нагадує, і відрізняється від Майдану 2004 року. Він нагадує 2004 рік, оскільки багато політичних акторів за 10 років залишилися тими самими. Але його найхарактерніша різниця полягає у появі покоління «ровесників незалежності». І в цьому випадку Евромайдан більш подібний до рухів Occupy, протестів бразильської молоді, до тих, що відбулися на площі Таксим у Стамбулі чи на Болотній у Москві. Як і тут, так і там, головними рушійними силами виступає середній клас і молодь, які вимагають не просто зміни лідерів, а цілої системи. Єдина серйозна різниця полягає в тому, що усі ці рухи не змогли ні­де перемогти (поки що?) — а Евромайдан виявився переможним.

Гірка іронія ситуації полягає у тому, що Европа — в особі як бюрократів ЕУ, так і багатьох европейських аналітиків — цього ціннісного виміру української революції, здається, не помічає. Вона й надалі звертає увагу передусім на ідентичності — тобто стурбовано обговорює активну роль на Евромайдані українських правих націоналістів або ту ж таки стару тезу про можливий розкол України. Й у цьому вона, припускаю, несвідомо, підіграє пропаґанді Кремля.

Зрозуміло, що говорячи про потребу перенести центр уваги на цінності, я не заперечую зовсім роль ідентичностей. Рівно ж не вважаю, що розкол України є абсолютно неможливим. Навпаки, від початку Евромайдану загроза ця постійно зростала. Вона досягла найвищого рівня з перемогою революції, коли невдоволені чи настрашені її перемогою мешканці східних регіонів почали спроби творити свій власний Антимайдан — аж до захоплення влади і погроз відділитися від України.

Однак навіть ця загроза, наскільки б високою вона не була, сама по собі не може призвести до розколу України. Опитування останніх тижнів показують, що суспільна підтримка сепаратизму в усій Україні є невисокою. Навіть у Донбасі кількість прихильників залишитися в Україні майже у два рази переважає число тих, хто хотів би від’єднатися від неї. Особливим й приємним сюрпризом є рішучий спротив сепаратизму двох найважливіших міст Півдня і Сходу — Одеси і Дніпропетровська. Неясною залишається позиція Харкова, який виразно розколотий і коливається між Києвом і Донецьком.