Читати книгу - "Сто днів. Левіафан"

Тепер Анжеліна працювала більше в пральні. Віддано й ревно, як і давніше, завзято вимахувала праскою, порскала з роздутими щоками і випнутими губами на шовк, полотно і батист, орудувала дерев’яним валиком вправною рукою, делікатно прасувала сорочки, комірці, складчасті манжети. Згадуючи про сина, водночас і тужила, і раділа. Вже в середу, ба навіть ще у вівторок, наступна неділя видавалася їй майже такою близькою, як найближчий вечір. Натомість понеділок, день по тому, як вона навідувалась до Поччі, був найсумнішим днем тижня, а субота — найрадіснішим. Ще в суботу ввечері, після здачі білизни у великій залі, вона пакувала все вкупі — корисне і зайве. Приносила мазь і пудру, пелюшки, молоко, вершки і хліб, разок червоних коралів від лихого ока, корінь жовтцю від судом, терен від скарлатини і зілля для чаю, про який їй казали, буцімто він захищає від віспи. Анжеліна вирушала в дорогу о сьомій годині ранку. По дорозі її опановував страх, що вона може застати сина хворим. Зупинялась на мить, ще виставивши одну ногу вперед, безсила й розбита, немов те страхітливе уявлення вже стало моторошною дійсністю. Потім упевненість знову окриляла її кроки. Нарешті, зайшовши до кімнати в домі Поччі й нахилившись над сином, Анжеліна заходилась ревним плачем. Її швидкі та гарячі сльози падали на усміхнене личко дитини. Брала її на руки, ходила з нею по кімнаті й казала їй безглузді слова. Тільки по тому, як син виростав, міцнішав і змінювався, Анжеліна помічала невпинний плин місяців і років. Їй здавалося, ніби давніше вона дотримувалася думки, що час не йде вперед, а певною мірою крутиться по колу.

Бажання Анжеліни справдилось, її син анітрохи не був схожий на вахмістра Состена, а скидався на матір. Він мав рудувате волосся й ластовиння, був худий, дужий і проворний. То був її син, жодного сумніву! Проте їй здавалося, що він дуже рано почав відходити від неї і від неділі до неділі ставав дедалі чужіший їй. Так, інколи Анжеліна навіть думала, що син тільки з дитячої сором’язливості терпить її пестощі і немов продає кожен поцілунок за якийсь її подарунок. То був її син, рудий і всіяний ластовинням, досить було тільки глянути на нього, і їй здавалося, ніби вона бачить себе в дзеркалі. Проте інколи те дзеркальне відображення раптом зникало, випаровувалось, змінювалося. Траплялися неділі, коли Анжеліна не заставала малого вдома. Він тинявся зі своїми приятелями — вона ненавиділа їх — на невідомих теренах, вона насилу знаходила його, а коли знаходила, він швидко тікав від неї, її пестощів і турботи.

Коли малому виповнилося сім років, він страшенно полюбив усе військове, як, до речі, й багато дітей тієї пори. Він швендяв навколо казарм, приятелював із вартовими, виконував із приятелями військові вправи, крав і збирав зображення битв та імператора, невдовзі вже заходив на подвір’я казарм, їв із мисок зичливих солдатів, навчився від них солдатських пісень, сурмити, ба навіть тримати зброю і бити в барабан, а коли одного разу побачив маленького хлопчика-барабанщика, яких було так багато в імператорській армії, вирішив і собі стати барабанщиком. Малий знав, що він син солдата, розумів усе, про що часто в неділю розмовляли між собою його мати Анжеліна, Ебам і Вероніка Казимир. І мав про свого незнаного батька цілком особливе, неперевершене уявлення.

Отже, одного дня, зміцнений у своїй постанові заохоченням одного прихильного до нього єфрейтора напідпитку, малий лишився на ніч у казармі Двадцять другого піхотного полку. Він зазнав багатьох пестощів, які налякали його і про які він гадав, буцім вони належать до солдатського життя, і його знайшли тільки за два тижні завдяки пошукам впливової Вероніки Казимир. Тепер малий був солдатом імператорської армії, і Анжеліна ходила щонеділі до казарми Двадцять другого піхотного полку.

Першого разу Анжеліна повернулася назад приголомшена, перелякана і ображена. Її син нагадував їй тепер, дарма що був такий схожий на неї, вахмістра Состена. Вона навряд чи бачила його крихітне, засіяне ластовинням личко, бо завеликий ківер із крутим козирком майже закривав його, завеликий армійський кітель теліпався навколо вузеньких стегон малого, штани були задовгі, а чоботи просто величезні. Анжеліна бачила, що її син утрачений навіки. Вдома вона глянула в дзеркало, після тривалої перерви знову уважно придивляючись до слідів часу і ознак краси та молодості, як колись у перші роки. Вона знайшла вічну і єдину розраду, яку природа подарувала жінкам: почала чекати нового дива. Диво чекало її вже наступної неділі, пополудні, коли вона вже збиралась виходити з казарми Двадцять другого полку. Перед нею постав чоловік у мундирі інтендантської служби, і той мундир, здається, загородив їй шлях. Піднявши голову, Анжеліна побачила усміхнене біляве вусате обличчя, що видалось їй знайомим і водночас неприємним. Від безпорадності вона всміхнулася. Чоловік стояв і далі.

— Мадемуазель Анжеліно! — проказав він і привітався. Тільки з голосу вона одразу впізнала його. То був галантний капрал артилерії, гість на її заручинах із вахмістром Состеном. — Звідки ви йдете?

— Я провідала сина, — відповіла Анжеліна.

— А ваш чоловік? Мій дорогий товариш? Що він робить?

— Я не брала шлюб. Він не мій чоловік. Я маю тільки сина! — з притиском мовила Анжеліна.

— Та й у моєму житті, — заговорив колишній капрал, і то так, ніби його доля мала якусь подібність до долі Анжеліни, — сталися зміни. — Він показав на свій мундир. — Я тепер на інтендантській службі. Я вже ситий його походами... — Кажучи слово «його», він випростаним великим пальцем показав через плече, немов імператор справді стояв позаду. — Я мав тяжку рану на нозі, лихо, та й годі! Не пощастило! Я вчасно врятувався. Я спокійно чекаю на розвиток подій. О, я пригадую, мадемуазель, ваш великий гнів тоді на заручинах! Тепер вам годиться визнати, що тоді ви не зовсім мали слушність! Ви таки повинні знати, що