Читати книгу - "Світло Парижа"

— Досить, — промовила Марджі вголос. Вона розгорнула плечі, швидко моргнула. Туга за домом. За чим, чорт забирай, їй тужити? Чи не згаяла вона стільки років, чогось очікуючи, чогось такого (іншого, ніж містер Чепмен), хто б забрав її з батьківського дому, звільнив її. Чи не прочитала вона сотні романів, у яких жінки мали пригоди й не уявляла себе на їхнім місці: подорожувати в часі, закохуватися у боязкого на вигляд, а насправді такого чарівного пірата, розслідувати крадіжку картин у Милані, досліджувати Ніл? І ось вона тут, з оплаченим квитком, з усіма можливостями, готова до пригод, однак плаче на палубі, бажаючи повернутись до матері, від якої так хотіла піти. — Будь героїнею, Марджі! — промовила вона вголос і пішла з палуби вниз, щоб оглянути корабель.

Якось непомітно минали години й дні, і позаду лишився тиждень. Марджі гуляла овіяними вітром відкритими палубами, читала у кріслі біля вікна корабельної бібліотеки, спостерігала, як ніс корабля розрізає безкрає море. Увечері вона одягалася й обідала поруч з порожнім стільцем Евелін, чемно розмовляла з кількома парами старших людей за столом, яким, вочевидь, було цікаво, що вона тут робить, але всі вони були досить вихованими, щоб не спитати про це. Марджі відвідувала лекції, а одного вечора виходила на палубу з астрономічним клубом, дивилася на розсип зір у небі, які світили, наче загублені листи, відіслані багато сторіч тому. Потім знайшла альков у салоні, куди рідко хтось заходив, де ніхто не заважав їй писати, брала з собою туди свої зошити й заповнювала сторінку за сторінкою й поринала у світи, де не треба було нашорошувати вуха, щоб почути вчасно, як мати підіймається сходами, вскакувати й поспіхом ховати зошит у шухляду, з почуттям провини ховати заплямовані атраментом пальці.

То тут, то там Марджі бачила Евелін та її групу. Корабель, що здавався велетенським першого дня, коли вона пройшла його з носу до корми, заходячи у кожен зал, клуб чи ресторан, захоплюючись блиском дерева й сяйвом вікон, зараз здавався маленьким і людним. Того вечора, коли Марджі виходила на палубу з астрономами, повертаючись щасливою, з очима, що відбивали світло тисяч зірок, розум повнився оповіданнями, бажаннями, мріями й міфами, вона побачила Евелін та її товариство, що, п'яні, сміялися у одному з коридорів, натикаючись на двері кают, не переймаючись тим, що всередині спали люди.

Кожного вечора в концертному залі грав маленький ансамбль, і персонал судна поставив на килимі маленький танцювальний майданчик там, де вдень стояли столи для бриджу. Одного вечора, коли Марджі проходила повз нього у свою каюту, у центрі вона побачила Евелін з одним з чоловіків. Вони повільно танцювали, близько притуляючись одне до одного у тьмяному світлі. Руки Евелін недбало лежали на плечах чоловіка, між пальцями вона тримала келих із шампанським, наче щойно припинила пити з нього. Їхні друзі зібралися на стільцях у кутку, схилившись один до одного, наче каміння витонченої руїни, час від часу вибухаючи сміхом. Наступного дня Марджі сиділа на тих самих стільцях з чашкою чаю, прагнучи вхопити щось з їхніх почуттів, схилившись до подушок, відчути запах дівочих парфумів, але вдихала лише застоялий дим, наче згадку про магічні ритуали. Важила не кімната, а люди в ній. Марджі боялася, що зовсім не має в собі чарівності.

Коли судно все ближче й ближче підпливало до Шербура, Марджі стала нервувати. Добре було лишати Евелін у товаристві на кораблі. Це було закрите місце, важко було випасти за борт. То що з нею може статися? Але в Європі Марджі знову за неї відповідатиме.

Коли корабель причалить, люди, з якими Евелін заприятелювала, розійдуться по місцях, куди їхали, і вона знов залишиться віч-на-віч з Марджі. У них був певний маршрут. Вони мали квитки, їхні матері писали і резервували телеграфом кімнати в готелі для них. Усе буде добре, казала собі Марджі й затамовувала у грудях нервовість.

Уранці того дня, коли вони прибули, Марджі прокинулась рано, хотіла побачити, як причалює корабель, подивитися на спокійну нерухому землю замість безкрайнього плину океану, метушню в доці, як велике судно повільно пливтиме вздовж пірсу, як ставитимуть трапи. Сніданок було подано рано, і вона їла його мовчки разом з іншими сонними пасажирами, застиглими між утомою і збентеженням. По дорозі до каюти зупинилась на палубі, дивлячись на людей, що сходили по трапу внизу, підводили голови, нюхали повітря, дивилися на сонце, на носіїв, що бігали довкола, вантажачи багаж на візки, щоб відвезти його на вокзал.

Сьогодні вночі Евелін, звичайно, не ночувала в каюті, отже, Марджі хвилювалась усе більше й більше. Але коли повернулася зі сніданку, Евелін була в каюті, пакувала свою скриню. Тобто сиділа на ліжку, гортаючи журнал, серед розкиданих речей, скриня займала усе вільне місце на підлозі каюти. — О, привіт. — Здавалось, вона зовсім не здивувалася, побачивши Марджі, як наче й не уникала її протягом усього цього тижня. — Жахлива це справа — пакувати речі, чи не так?

— Гадаю, так, — відповіла Марджі невпевнено, приховуючи роздратування, розмірковуючи, чи не означає ця випадкова розмова відлигу у стосунках Евелін до неї. Вона сподівалася, що коли вони зійдуть із корабля і знову залишаться віч-на-віч, Евелін угамується, проявить свою цікавість у виборі музеїв та пам'ятників, які вони збиралися відвідати. Зрештою, хіба її зовсім не цікавить, що чекає їх попереду? Наступні два тижні вони мали прожити в Парижі, і Марджі міркувала, як відвідати все, що хотіла: музеї та бульвари, магазини й кав'ярні. Цілий тиждень Марджі мріяла про пригоди, які з ними можуть статися. Саме їй було надано керівну роль у подорожі: гроші, паспорти, резервування номерів у готелях, список того, що мали зробити, аби покращити свою освіту. Марджі