Читати книгу - "Лабіринт"

— Тьєрр Демассабрак, — відповів Тренкавель оманливо м’яким голосом, — ми вдячні тобі за запитання. Хоча дехто з нас тут менш обізнаний з тонкощами дипломатії, ніж ти...

Кілька чоловіків розсміялися, і Тьєрр почервонів.

— Одначе ти правильно поставив своє запитання. Я покликав вас сьогодні, бо ситуація змінилася.

Атмосфера в залі змінилася, хоча всі мовчали, як і раніше. Пелетьє задоволено відзначив: навіть коли віконт і збагнув, що напруга зростає, він, однак, не дав про це знати, а говорив далі так само впевнено та владно.

— Сьогодні вранці ми отримали новини, згідно з якими загроза з Півночі є більш значущою і нагальнішою, ніж ми досі гадали. ĽOst — як себе називає ця безбожна армія — зібрано в Ліоні підчас святкування дня Іоанна Хрестителя. За нашими підрахунками до неї входять 2000 рицарів, які заполонили місто й до яких слід додати хтозна-скільки саперів, ченців, священиків, конюхів, теслярів та ковалів. Натовп покинув Ліон на чолі з тим білим вовком Арнольдом Амальріком, абатом Сітоським.

Він зупинився та оглянув залу.

— Я знаю, це ім’я неначе ніж у серце багатьом із вас.

Пелетьє побачив, як чимало старих мужів закивали головою.

— Разом з ними йдуть католицькі архієпископи Реймса, Сенси та Руана, а також єпископи з Отина, Клермонта, Невера, Байоу, Шартра та Лізо. Що ж до керування військом, то оскільки король Франції сам не відгукнувся на заклик армії і не дозволив цього, то очільниками хрестоносців стали багато хто з найбільш впливових баронів та князів Півночі. Конґос, якщо дозволите...

Почувши своє ім’я, писар манірно поклав перо. Його прилизане волосся упало на обличчя, а біла й пориста шкіра видавалася майже прозорою через те, що ледь не все своє життя Конґос провів у стінах замку. Він, наче актор, попорпався у своїй величезній шкіряній сумці та витягнув звідти скручений пергамент. Здавалося, у спітнілих руках він тримає власне життя.

— Давай-но, чоловіче, — пробурмотів Пелетьє приглушено.

Конґос напнув груди та прочистив горло кілька разів, перш аніж, нарешті, почати читати.

— Од, герцог Бургундії; Ерве, граф Неверський; граф Сен-Пола; граф Оверньє; П’єр д’Оксер; Серве де Женев; Ґі д’Евре; Гошер де Шатіньон; Симон де Монфор...

Голос у Конґоса був різкий та безбарвний, тому кожне ім’я відлунювало в залі неначе камінь, укинутий до висохлої криниці. Це були потужні вороги, впливові барони Півночі і Сходу, що мали у своєму розпорядженні ресурси, гроші та людей. Таких супротивників слід було боятися.

Мало-помалу вимальовувалися розмір та характер війська, що насувалося на Південь. Навіть Пелетьє, котрий доти читав список, відчув, як мурашки побігли по його спині.

Тепер у залі було чутно тихе й постійне гудіння: люди дивувалися, не вірили почутому та гнівалися. Пелетьє відшукав очима катарського єпископа Каркассони. Він зосереджено слухав, його лице не виражало нічого, обабіч нього сиділо кілька священиків — parfaits[19]. Потім він побачив Беранже де Рокфора — католицького єпископа Каркассони, який стояв на протилежному боці Великої зали, схрестивши руки на грудях, оточений священиками з кафедрального собору Сен Назер, а також інших, із собору Сен Сернан.

Пелетьє був упевнений, що наразі Рокфор залишиться вірним радше віконтові Тренкавелю, ніж Папі. Але чи надовго? Не можна довіряти людині, що віддана двом панам. Єпископ, без сумніву, перебігатиме з одного табору до іншого, це так само зрозуміло, як і те, що сонце народжується на сході, а сідає на заході. Вже не вперше Пелетьє задумався, а чи не варто розпустити церковнослужителів просто зараз, щоб вони нічого не чули з того, що потім перекажуть своїм зверхникам.

— Ми можемо повстати супроти них, хай як багато їх є, — пролунав голос десь із боку. — Каркассона неприступна!

Хтось крикнув:

— І наші вежі також!

Невдовзі голоси почулися звідусіль, вони відбивалися у стінах Великої зали, неначе гуркіт потоків у Чорних горах.

— Нехай тільки з’являться на пагорбі, — кричали інші, — ми покажемо їм, що значить битися.

Піднявши руку, Раймон-Роже посміхнувся, дякуючи людям за підтримку.

— Мілорди, мої друзі, — майже закричав він, прагнучи бути почутим.

— Дякую вам за сміливість і непохитну вірність, — Тренкавель призупинився, чекаючи, поки стане тихо. — Мужі з Півночі не залежать від нас, достоту як і ми не залежимо від них, хіба що всі ми залежимо від Господньої волі. Однак я не чекав на зраду від того, хто зв’язаний обов’язком допомагати своїй родині та захищати наші землі й людей. Я кажу про свого дядька та сеньйора, Раймона, графа Тулузького.

Над залою повисла мертва тиша.

— Кілька тижнів тому я дістав повідомлення, що мій дядько сам узяв