Читати книгу - "Свята Марійка"

й розумна дівчина на того парубка серйозно і не глянула б: був невеличкий зростом, очі увесь час сльозяться, гнилі зуби, але не це найгірше – любив Ярижко випити, і хоч молодий, але не тримався міри. Як було якесь весілля, парубки перекинуть по чарці та й танцюють, веселяться, дівчат займають. А Ярижко п’є і п’є, аж доки не уп’ється зовсім, а тоді ухопиться за тин або за дерево чи зіпреться на стіну та й куняє; або ще впаде у бур’ян або й болото, вже звідти його мати витягає. І батько у Ярижка був колись такий самий, там же і закляк – в болоті, п’яний.

Якось поверталася Неля після школи, було добре пізно. Йде вона, голову похнюпила додолу – думає про уроки, по чужих дітей, як їй устигнути перечитати все, що треба, та ще й плани понаписувати. Вже дійшла до своєї хвіртки, як тут – Ярижко! Вискочив, мов чорт із конопель.

– Можна тебе провести? – та й ухопися рукою за сумку.

Неля Трохимівна не довго думала, та як уперіщить! А він – упав…

Мабуть, таки був тоді Ярижко п’яний і від того й упав, але Неля не завважила, чи то голова їй була забита уроками і дитячим гамором, чи так мало бути, але вирішила вона відвести напівпритомного парубка до своєї хати, водою напоїти.

А там хтось побачив…

І хоч не було між ними нічого серйозного, геть нічого! Але пішов по селу поговір: казали, що Неля водить парубків до хати.

Спочатку говорили тихо, потайки, а потім – це ж село – то одна, то інша молодиця стали уголос сумніватися: а що як Неля ще й чоловіків почне зваблювати?

Якось у магазині зібрався чималий гурт жінок, чекали хліба.

– До цього вже недовго! – кричала якась знервована жінка. – Чому вона не виходить заміж, га? Ходить, цвіте, чоловікам очі зриває!

– Бо вона не вироблена, – підтримала інша. – То й цвіте. Бо якби догодила чоловікові так, як я, а ще аби він п’яний її полупцював щовечора, то не була б така краля писана.

– Тихше, вона ж вчителька… – хтось прицитькав.

– То й що, що вчителька?! Можна безборонно дурити жонатим чоловікам голови, сім’ї руйнувати? – надійшла невістка голови колгоспу, вона знала, що її чоловік колись упадав за Нелею Трохимівною, та й тесть часто уголос шкодував за «втраченою невісткою».

І пішла по селу поговірка:

– Чули? Неля Трохимівна відбила у головихи чоловіка!

– Ну це вже ні в які ворота не лізе, де ж таке видано?!

– Треба на неї в район начальству поскаржитися, от що!

Село поскаржилося; у районі «прийняли міри»; єдиний, хто заступився за Нелю, був Ярижко, от вона і знайшла вихід – пішла за нього заміж.

Люди відразу ж вмовкли, заспокоїлися. Найбільше раділа мати Ярижчина, вона зітхнула із полегшенням, мерщій випровадила сина-п’яничку з хати і на радощах подарувала молодим троє свиней і корову – все своє господарство: хазяйнуйте. Неля ж завантажила на свої тоді ще тендітні дівочі плечі довічний і непосильний тягар.

Вона так само до решти віддавалася роботі, навіть ще більше. Чим раніше намагалася утекти з дому, шукала будь-якої приключки, аби туди не повертатися; крім занять, виконувала громадську роботу, покидала школу тільки тоді, як треба було чіпляти замок на двері. Та природа знову взяла своє: Неля Трохимівна стала мамою.

– Я не буду глядіти твою дитину! – кричав Ярижко, коли Неля Трохимівна за два місяці після пологів оголосила йому, що повертатиметься до школи.

– Ти ж усе одно цілими днями сидиш удома, нічим не зайнятий, приглянув би за донькою. Та й що там приглядати – завів у ясла, а тоді хоч і спи собі, як ти любиш.

– Ні! Ти жінка, то твоя дитина, – не згоджувався лінюх Ярижко. Він примудрявся ніде не працювати у часи, коли накладали покарання за ухиляння від праці, жодного дня не ходив на роботу і вдома ні за холодну воду не брався.

Але жінка від свого не відступилася, таки здала дитину в ясла і вийшла на роботу. А за рік знову мала дитину, сина.

Здавалося б, де тепер все встигати? Та Неля Трохимівна ще запекліше кинулася у вир народної освіти – вела уроки, групу продовженого дня, вечірню школу… Непосильна праця відібрала у Нелі Трохимівни і красу, і силу. Коли б із могили встала її мама, то могла б і не впізнати у худій та згорбленій, дочасно посивілій жінці із тісно стиснутими вустами колись ставну та пишну доньку. Де вже було за собою дивитися? Одне, що залишилося назавжди – це відданість роботі. Коли Неля Трохимівна за щось бралася – укладала в працю всю себе, без останку.

Рідні діти не заважали, росли на диво слухняні.

Чоловіка вона не могла покинути, але й уваги йому не приділяла, тож він потроху сам спивався, а якогось дня утопився у калюжі – просто у себе на подвір’ї.

Мертвого Ярижка знайшли сусіди, у той час Неля Трохимівна, як завжди, була у школі, виховувала сільських дітей. Свої уже повиростали.