Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

Я вже серйозно починаю розмірковувати на тему:

– А хто кому, власне, більше потрібний, я – їм, чи оця вся радість – мені?

Спиртовоз, між тим, переїхавши залізничні колії і, трохипопетлявшипо вулицях селища, зупинився.

– Все, прибули, вилазьте…

– Як прибули? Куди?

– Алло, як куди? Ось готель, де поки що житимете, а онде, метрів за 300, завод, куди будете працювати…

Ось тобі й 80 км. Ще годин дев'ять тому я міг би бути тут без всякихкіндратовичівз їхводоспиртовозами…

Ну що ж, за всяке знання треба платити. Знову нав'ючуюся і, попрощавшись з водієм, піднімаюся за начальником на другий поверх. Клацає замок і я, нарешті, скидаю з себе обридлий вантаж вже остаточно.

Нарешті вдома!!!

…Моє чергове тимчасове житло, (скільки їх вже було, хто полічить, скільки ще буде?), являло собою двокімнатну квартиру, що використовувалась як готель або гуртожиток. У маленькій кімнаті стояли два солдатські ліжка, у великій – чотири.

– Тут двоє москвичів живуть – налагоджувальники,КИПівці, а тут – проектанти, теж з Москви, і теж двоє А це ліжко тепер твоє, (переходить на «ти» начальник), вказуючи на одне з вільних ліжок.

– А тепер, давай поговоримо – і, вказуючи на стілець навпроти, всідається за стіл.

– Алло, так, значить,скОрпульозновислухай мене, і все запам’ятайз першого разу, щоб не казав потім, що не знав… Я поясню тобі, як, значить, тобі треба буде тут так себе вести, щоб задовольнити монголів в сенсі їх вимог…

Моє терпіння вичерпується.

– О, Господи! Воно, навіть, слова до купи скласти нездатне, а береться повчати! Відчуваю, як мимоволі стискаються кулаки.

– Слухай, – перебиваю я, теж переходячи на «ти» – давай перенесімо цю розмову годин на п'ять – шість. Я п'ять діб трясся в поїзді, а останню ніч взагалі не спав…

– Алло, кінчай, це тобі тут не Союз, як декому, а тому слухай мене тут,скОрпулезно, як я кажу’ і запам’ятовуй…

– Слухай, знову перебиваю я його і, карбуючи кожне слово, продовжую, повільно піднімаючись, впершись побілілими кулаками у стіл:

– В Монголію я повернувся з відпустки, а до того вЕрденетібув профоргомгрупи, брав участь впуско-налагоджувальнихроботах на чотирьох об'єктах. Маю подяки від Радника з економічних питань та монгольського об’єднаногоміністерства харчової та легкої промисловості. Самому Цеденбалу був представлений під час урочистогоприйомуз приводу успішного дострокового пуску харчокомбінату. Вступні бесіди з новачками проводити доводилося неодноразово, так що я не думаю, що почую від тебе щось новеньке…

– Алло, – дещо розгублено вимовив він, піднімаючись слідом за мною з-за столу, де так було зручно і надовго, як в президії, розташувався.

– Ну, якщо справасостоїть саме так, то треба було мені відразу доповісти… Ну, тоді добре, відпочивайте… – і повільно пішов до дверей.

– Ага, вже «відпочивайТЕ» з млявим задоволенням відзначив я, але тут же друга думка різко витіснила першу:

– А попереду ж цілий ріксам-на-сам з цимАллокончаем, та ще й сім'я приїде…

Двері зачинились і я звалився горілиць, не роздягаючись, на вказане ліжко. Ось впав на долівку один туфель, ось – другий, приємне погойдування… але в цей момент з вулиці долинуло:

– Алло! Мужик!Киповець! Останнім усвідомленим зусиллям я склав дулю і провалився в глибокий міцний сон без сновидінь.

Прокинувся я вже далеко за полудень бадьорим і відпочилим. Втому як рукою зняло. Спав, мабуть, згідно з визначенням, «як убитий», бо з подивом відзначив, що рука моя все ще згорнута в дулю…

В повітрі носився аромат чогось дуже-дуже смачного. Крізь прочинені двері чулися чоловічі голоси. Двоє обговорювали когось третього, навперебій дивуючись його непрофесіоналізму та безграмотності.

– Алло, кінчай! – Сказав один, – що ти мені все це розповідаєш? Іди й розкажи в Консульстві про наші біди.

– Ходімо разом, – запропонував другий.

– А чи не краще послати його самого, ще далі, ніж в Консульство – озвався перший.

– Не краще, але безпечніше, – погодився другий, і вони замовкли.

Я встав, і ще нетвердою ходою підійшов до дверей на кухню, увійшов до неї і побачив двох чоловіків 40–45 років. Один стояв біля плити, помішуючи якесь загадкове вариво, другий сидів на стільці біля стіни в позіроденівськогомислителя, опершись ліктями на широко розставлені коліна.

– Добрий ранок… зараз у Москві – видав яерденетськийафоризм.

– Добрий, добрий, – майже хором відгукнулися вони.

– Київ, Володимир, представився я, простягаючи руку.

– Ти глянь, розгинається, – зрадів один, відповідаючи міцним рукостисканням.

– Юра Кудін, Москва.

– Дійсно, хто б міг подумати, – підтримав другий, втупившись на мою праву руку.

– Мабуть, це рудиментарна пам'ять молочного дитинства, хоча, може бути, він так висловлює своє ставлення до наших реалій.

– Юра з Москви, але на відміну від деяких, – Барсів, – представився другий, розкладаючись, як складаний ножик у весь свій двометровий зріст.

– Дуже, дуже приємно, – сказав я, звертаючи кожне «дуже» до кожного зЮр, – тільки я не зрозумів, про що це ви?

– Та про ту комбінацію з трьох пальців, яку ти чотири години тримав на грудях. Знаєш, немовлята