Читати книгу - "Монгольськими шляхами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я вже серйозно починаю розмірковувати на тему:
– А хто кому, власне, більше потрібний, я – їм, чи оця вся радість – мені?
Спиртовоз, між тим, переїхавши залізничні колії і, трохипопетлявшипо вулицях селища, зупинився.
– Все, прибули, вилазьте…
– Як прибули? Куди?
– Алло, як куди? Ось готель, де поки що житимете, а онде, метрів за 300, завод, куди будете працювати…
Ось тобі й 80 км. Ще годин дев'ять тому я міг би бути тут без всякихкіндратовичівз їхводоспиртовозами…
Ну що ж, за всяке знання треба платити. Знову нав'ючуюся і, попрощавшись з водієм, піднімаюся за начальником на другий поверх. Клацає замок і я, нарешті, скидаю з себе обридлий вантаж вже остаточно.
Нарешті вдома!!!
…Моє чергове тимчасове житло, (скільки їх вже було, хто полічить, скільки ще буде?), являло собою двокімнатну квартиру, що використовувалась як готель або гуртожиток. У маленькій кімнаті стояли два солдатські ліжка, у великій – чотири.
– Тут двоє москвичів живуть – налагоджувальники,КИПівці, а тут – проектанти, теж з Москви, і теж двоє А це ліжко тепер твоє, (переходить на «ти» начальник), вказуючи на одне з вільних ліжок.
– А тепер, давай поговоримо – і, вказуючи на стілець навпроти, всідається за стіл.
– Алло, так, значить,скОрпульозновислухай мене, і все запам’ятайз першого разу, щоб не казав потім, що не знав… Я поясню тобі, як, значить, тобі треба буде тут так себе вести, щоб задовольнити монголів в сенсі їх вимог…
Моє терпіння вичерпується.
– О, Господи! Воно, навіть, слова до купи скласти нездатне, а береться повчати! Відчуваю, як мимоволі стискаються кулаки.
– Слухай, – перебиваю я, теж переходячи на «ти» – давай перенесімо цю розмову годин на п'ять – шість. Я п'ять діб трясся в поїзді, а останню ніч взагалі не спав…
– Алло, кінчай, це тобі тут не Союз, як декому, а тому слухай мене тут,скОрпулезно, як я кажу’ і запам’ятовуй…
– Слухай, знову перебиваю я його і, карбуючи кожне слово, продовжую, повільно піднімаючись, впершись побілілими кулаками у стіл:
– В Монголію я повернувся з відпустки, а до того вЕрденетібув профоргомгрупи, брав участь впуско-налагоджувальнихроботах на чотирьох об'єктах. Маю подяки від Радника з економічних питань та монгольського об’єднаногоміністерства харчової та легкої промисловості. Самому Цеденбалу був представлений під час урочистогоприйомуз приводу успішного дострокового пуску харчокомбінату. Вступні бесіди з новачками проводити доводилося неодноразово, так що я не думаю, що почую від тебе щось новеньке…
– Алло, – дещо розгублено вимовив він, піднімаючись слідом за мною з-за столу, де так було зручно і надовго, як в президії, розташувався.
– Ну, якщо справасостоїть саме так, то треба було мені відразу доповісти… Ну, тоді добре, відпочивайте… – і повільно пішов до дверей.
– Ага, вже «відпочивайТЕ» з млявим задоволенням відзначив я, але тут же друга думка різко витіснила першу:
– А попереду ж цілий ріксам-на-сам з цимАллокончаем, та ще й сім'я приїде…
Двері зачинились і я звалився горілиць, не роздягаючись, на вказане ліжко. Ось впав на долівку один туфель, ось – другий, приємне погойдування… але в цей момент з вулиці долинуло:
– Алло! Мужик!Киповець! Останнім усвідомленим зусиллям я склав дулю і провалився в глибокий міцний сон без сновидінь.
Прокинувся я вже далеко за полудень бадьорим і відпочилим. Втому як рукою зняло. Спав, мабуть, згідно з визначенням, «як убитий», бо з подивом відзначив, що рука моя все ще згорнута в дулю…
В повітрі носився аромат чогось дуже-дуже смачного. Крізь прочинені двері чулися чоловічі голоси. Двоє обговорювали когось третього, навперебій дивуючись його непрофесіоналізму та безграмотності.
– Алло, кінчай! – Сказав один, – що ти мені все це розповідаєш? Іди й розкажи в Консульстві про наші біди.
– Ходімо разом, – запропонував другий.
– А чи не краще послати його самого, ще далі, ніж в Консульство – озвався перший.
– Не краще, але безпечніше, – погодився другий, і вони замовкли.
Я встав, і ще нетвердою ходою підійшов до дверей на кухню, увійшов до неї і побачив двох чоловіків 40–45 років. Один стояв біля плити, помішуючи якесь загадкове вариво, другий сидів на стільці біля стіни в позіроденівськогомислителя, опершись ліктями на широко розставлені коліна.
– Добрий ранок… зараз у Москві – видав яерденетськийафоризм.
– Добрий, добрий, – майже хором відгукнулися вони.
– Київ, Володимир, представився я, простягаючи руку.
– Ти глянь, розгинається, – зрадів один, відповідаючи міцним рукостисканням.
– Юра Кудін, Москва.
– Дійсно, хто б міг подумати, – підтримав другий, втупившись на мою праву руку.
– Мабуть, це рудиментарна пам'ять молочного дитинства, хоча, може бути, він так висловлює своє ставлення до наших реалій.
– Юра з Москви, але на відміну від деяких, – Барсів, – представився другий, розкладаючись, як складаний ножик у весь свій двометровий зріст.
– Дуже, дуже приємно, – сказав я, звертаючи кожне «дуже» до кожного зЮр, – тільки я не зрозумів, про що це ви?
– Та про ту комбінацію з трьох пальців, яку ти чотири години тримав на грудях. Знаєш, немовлята
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Монгольськими шляхами», після закриття браузера.