Читати книгу - "Остання подорож Сутіна"

Художникові дуже хочеться, всупереч своїй звичці затятого мовчання, повернутися праворуч і звернутися до тих трьох зі здивованим окликом, але для цього вже запізно. Розмову закінчено, лист поверненця заховано, троє чоловіків підіймаються з місць і насувають капелюхи.

Цікаво, де вони тепер? Про це він жодного уявлення не має. Та й звідки. Він до болю повільно закидає голову назад, на якусь мить йому здається, що він ще в катафалку, і він мало не каже стиха до водіїв:

Послухайте, а ви не могли б повернути цих трьох? Може б вони сіли ще разочок отут? Я навіть половини з того всього не второпав. Тут такий галас, безконечно бряжчить скло.

Але його язик далеко від їхніх вух, язик не повертається. А може в нього вже взагалі язика немає. Сюди вже не долинає навіть шепіт з центру світу. Монпарнас занімів. І на краю центру також мовчання, є тільки поїздка на операцію до Парижа.

Сутін бурмотить, розмовляючи сам зі собою. Щойно він побував у центрі світу. Він лежить під білим простирадлом і не помічає, що за ним спостерігають. У білих дверях є отвір, прикритий заслінкою, яку можна підняти з зовнішнього боку дверей. Там причаїлася пара очей і спостерігає за ним уже довшу хвилю. Заслінку тихо опускають, отвір у дверях закривається. Він знову цілковито сам у своєму білому раю.

Під час однієї з поїздок до столиці, коли ноги мимоволі повернули на перехрестя бульвару Распай і бульвару Монпарнас, відразу навпроти «Ротонди», на нього налітає хтось, впізнає і впівголоса шипить:

А ментш он ґлік із а тойтер ментш!

Сутіне, ти ще тут, ти не збожеволів часом? Зникни, гестапо вже загребло десятки художників. Тут всюди аж роїться від шпиків. Ти взагалі розумієш, що сюди не можна?

А ґлік ахф дір!

І він спльовує на тротуар, немов припечатує своє прощальне побажання щастя. А Сутін повертається на п’яті в протилежний бік, без поспіху іде геть, насунувши на чоло крислатого синього, аж чорного капелюха і втягнувши голову в плечі. Користуватися тільки бічними вулицями.

Капелюхи фірми Barclay! Відколи фармацевт Барнз вилікував його і Збо від мук голоду, Сутін любить носити їх. Елегантний темно-синій капелюх — це шапка-невидимка, він просто переконаний, що капелюх робить його невидимим. Раніше все було інакше. Коли Збо пояснював обідраному художникові, що клієнти почнуть серйозніше сприймати його, якщо він носитиме капелюха, Сутін відбуркувався:

Не можу я щодня тут, як цар якийсь, ходити!

Він знає, що в цих небезпечних поїздках до Парижа він невидимий. Нелегал швидко йде до лікаря, стискаючи в кишені підроблені документи, а тоді, не барячись — до конспіративного місця ночівлі. Надалі він марновірно уникатиме великих перехресть, на яких окупанти порозставляли свої вказівники, всіявши ціле місто німецькими словесними покручами, окупувавши так територію столиці мовно. Із вказівників ллється владна фонетика сили приголосних, чорна лячна лайка.

Він і навколо 16-ого кварталу робить гак, там окупанти зайняли багато будівель, готель «Мажестік» на авеню Клебер, там розташувався штаб військового коменданта, і розкішні будівлі барона Османа на авеню Фош, де розташувалися поліція безпеки (SIPO) і служба безпеки (SD), а на вулиці Лорістон відкрили приміщення ґестапо, таємної поліції. Парижани швидко відчувають, де і хто заселився. На авеню Фош сидять очільники СС — Оберґ, різник Парижа, відповідальний за розстріли заручників та депортації, Лішка, оберштурмбанфюрер СС і командир Зіпо та СД, і доктор Кнохен. Доктор Кнохен? Так. Начальник таємної поліції і служби безпеки. Доктор Кнохен? Так, відповідальний за…

Він не іде вже до Лалое, щоб не нашкодити їм. Недовірливий консьєрж з’являється йому навіть у снах, невідривно дивиться йому в очі. Він іде до батька Марі-Берт на вулицю Літтр у шостому кварталі, це бічна від вулиці Реннс, але йде довшою, обхідною дорогою, оминаючи кав’ярні, де хтось міг би його впізнати, видати окликом.

Старий Оранш, податківець на пенсії, ще непримітніший, ніж художник. Він стиха відчиняє двері, нічого не кажучи, киває і похмуро показує художникові на канапу. Вони не говорять ані слова. Знайомства доньки ніколи йому не подобалися. Як тільки Невидимий відбув візит у лікаря, він наступного ж ранку пробирається на вокзал Монпарнас і сідає у потяг до Тура. Париж — це тепер лиш огляд у лікаря і докупівля папаверину і вісмутового порошку.

Від 20 жовтня 1940 року його зареєстрували в картотеці Туляр як Juif, «жуіф», юдея. Його номер 35702. Коли він покидає зі своєю карткою районну префектуру, то жартує з приводу перекособоченого штампа на своїй фотокартці й каже до Хани Орлофф:

Дивись, вони пошкодили мого єврея.

Жовтої зірки він не носить. А може невидимою стала й зірка? Від 7 червня 1942 року цю нашивку треба міцно прикріпити до одягу і носити на видному місці, за невиконання загрожує арешт. За отриману зірку потрібно списати один пункт зі своєї одежної карточки.