Читати книгу - "Великий вибух популізму. Як економічна криза змінила світову політику"

що формувався під значним впливом соціал-демократії та кейнсіанської економіки, змінився на неоліберальний. Цей світогляд прийняли як соціалістичні, соціал-демократичні і лейбористські партії, так і християнсько-демократичні, консервативні та ліберальні, а коли за його допомогою не вдалося домогтися постійного процвітання, це відчинило двері для популістів. Так само подіяла й політика провідних партій щодо імміграції до ЄС і надання притулку мешканцям країн Північної Африки та Близького Сходу. Кінець буму

Протягом тридцяти років після Другої світової війни популістських політиків у Західній Європі майже не було. У ті роки влада фактично рівномірно розподілялася між соціалістичними, соціал-демократичними, лейбористськими партіями та християнськими демократами, торі, голлістами й іншими центристськими та правоцентристськими силами. У Франції та Італії навіть комуністичні партії відігравали другорядну роль. Партії та їхні прихильники в бізнесі, серед робітничого та середнього класу, прагнучи уникнути зіткнень 1920-х років, співпрацювали щодо розширення соціальних програм. Країни впроваджували загальну доступність охорони здоров’я, щедру допомогу в разі безробіття, допомогу багатодітним сім’ям, безкоштовну вищу освіту. Центристські та правоцентристські партії частіше були при владі, ніж в опозиції, але при цьому домінувала політика, сформована на основі орієнтованої на реформи соціал-демократії та кейнсіанської економіки. Так само в США навіть під час правління республіканських адміністрацій тон задавав лібералізм «Нового курсу».

Причиною стабільності цього соціал-демократичного підходу був економічний бум. Західна Європа користувалася вигодами, як назвав це економіст Бред Делонґ, «сприятливого кола» (virtuous circle)[228].

Розширення торгівлі стимулювало зростання, зростання спонукало до розширення програм соціального страхування та підвищення рівня реальної зарплати; масштабне соціальне страхування та високий рівень реальних зарплат забезпечували соціальну стабільність, яка давала змогу втримувати інфляцію на низькому рівні, навіть коли випуск продукції швидко зростав; швидке зростання випуску продукції приводило до високих інвестицій, що, своєю чергою, і далі збільшувало зростання й створювало передумови для подальшого розширення міжнародної торгівлі.

Упродовж цього періоду рівень безробіття був надзвичайно низьким. У 1970 році цей показник становив 0,6 % у ФРН, 2,2 % — у Великій Британії та 2,5 % — у Франції. У Франції цю епоху називали «les trente glorieuses» — «Славне тридцятиріччя».

Однак на початку 1970-х років Європа почала переживати економічний спад. Основною причиною, як і в США, було поєднання декількох чинників: скорочення прибутковості під впливом активного профспілкового руху й розвитку світового надлишку виробничих потужностей у базових повоєнних галузях промисловості на кшталт текстильної та сталеливарної. Але в Західній Європі сповільнення зростання загострювалося ще й через відмову від контролю за рухом капіталу та відмову США від переоціненої валюти з фіксованим курсом, яка давала європейцям цінову перевагу. Також особливо важкого удару по залежній від нафти Європі завдало різке підвищення цін на енергоносії, яке почалося в 1973 році. Зростання сповільнилося, рівень безробіття збільшився. Порівняно з періодом 1950— 1973 роки[229] у 1973—1995 середні темпи зростання впали у Франції з 5,1 % до 2,7 %; у Німеччині — з 6,0 % до 2,7 %; у Швеції — з 4,1 % до 1,5 %. Протягом 1960-х років середній рівень безробіття в Європі становив скромні 1,6 %[230]. На кінець 1970-х рівень безробіття становив понад 7 %. В Італії, де 1971 року рівень безробіття становив 3,2 %, до кінця десятиліття безробіття серед осіб віком від 14 до 29 років зросло до 17,2 %.

Із уповільненням темпів зростання економіки надходження до державного бюджету зменшилися, при тому що витрати на соціальне забезпечення різко виросли. 1976 року Велика Британія та Італія, потерпаючи від дедалі більшого дефіциту та прострочених заборгованостей у платіжному балансі, були змушені звертатися по кредити до Міжнародного валютного фонду. Уряди всієї Західної Європи в умовах інфляційного тиску намагалися обмежити зростання зарплат, але наштовхнулися на активне протистояння з боку впливових профспілок. В Італії хвиля страйків і студентських демонстрацій 1969—1973 років змусила піти на поступки щодо зарплат і соціальних виплат. У Великій Британії страйки шахтарів на початку 1974 року призвели до того, що уряд консерваторів оголосив триденний робочий тиждень із метою заощадження енергії. Під час економічного буму зростання зарплат можна було оплачувати завдяки вищій продуктивності; але в період сповільнення темпів зростання та інфляції підвищення зарплат лише збільшувало тиск на ціни, створюючи загрозу для торгового балансу.

Зрештою, сповільнення темпів зростання підірвало соціал-демократичну та кейнсіанську політику. Сприятливе коло перетворилося на порочне. Через зростання цін на нафту і продукти харчування дефіцит, покликаний стимулювати економіку та зменшувати безробіття, міг призвести до інфляції, яка, своєю чергою, могла підірвати інвестиції та знизити рівень зайнятості. На тлі дедалі більшої конкуренції на глобальному вільному ринку дефіцит міг спричинити збільшення попиту на імпорт і зростання дефіциту торгового балансу, що загрожувало валюті країни. Ці пастки старого підходу спершу проступили у Великій Британії та Франції. У результаті такого досвіду, пережитого цими двома країнами, й виникла європейська версія неолібералізму.

Узимку 1978—1979 років спроби прем’єр-міністра від Лейбористської партії Джеймса Каллагана обмежити підвищення зарплат призвели до хвилі страйків, які назвали «зимою невдоволення». Унаслідок неспроможності Каллагана зупинити одночасну інфляцію та безробіття у Великій Британії 1979 року він програв представниці Консервативної партії Маргарет Тетчер. Тетчер відмовилася від прихильності до кейнсіанства, яку сповідувала її власна партія. Вона вдалася до стратегії, яка ввійде в історію як неоліберальна. Вона зосередилася на підсиленні «сторони пропозиції» (норм прибутку корпорацій), а не сторони попиту. Скоротивши грошову масу в обігу, Тетчер підвищила відсоткові ставки, що призвело до глибокої рецесії, яка, своєю чергою, зменшила тиск на