Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

З широким жестом пропускаючи гостя вперед, він підморгнув, неначе збирався сказати щось особливо пікантне:

— Дехто з журналістів отримав запрошення, зокрема й двоє ваших…

Депутат-підприємець вирізнявся експансивністю і гарячковістю.

— Я будую хмарочос майбутнього, — повторив він кілька разів протягом півторагодинної екскурсії підприємством. — Я зробив себе сам і при цьому ніколи не давав відкупного ні чиновникам, ні рекетирам.

Роман Червонець говорив правду. У минулому відомий спортсмен, він і в статусі міністра часом використовував прийоми самозахисту. Якось перед засіданням Камбіну один із присутніх, чиновник високого рангу, розпочав із ним суперечку з приводу перерозподілу нафти з держресурсу. Коли забракло аргументів — прошипів на вухо Роману Йосиповичу: «Жидівська морда». У відповідь той так стиснув чиновникові руку, що скінчилося переломом.

Услід за директором Євген увійшов до кабінету, стіни якого були обвішані всілякими дипломами на підтвердження якості продукції.

— Чому в Україну не йдуть інвестиції? — мов заведений, торохтів Роман Йосипович. — Бо розмова про притік іноземного капіталу починається із запитання чиновника: «А що я з цього матиму?» Не йдуть інвестиції й тому, що будь-який дозвіл на діяльність у сфері бізнесу з боку органів виконавчої влади можуть б «пробити» лише люди особливого складу, скажімо, такі, як я.

Ошелешений гостинністю, відвертістю і бурхливою приязністю Червонця, Євген повернувся до редакції в стані якоїсь ейфорії. Здавалося б, зібраної інформації вистачить на цілу книгу. Та коли Женя дав собі час, щоб охолонути, то звернув увагу, що в нотатнику мінімум записів, зате в руках — купа рекламних проспектів і застарілих прес-релізів. На щастя, всю зустріч було записано на диктофон. Тож лише над зчитуванням плівки доводилося сидіти півночі. Говіркий Чубенків герой засипав співрозмовника фактами, які стосувалися його конкретного бізнесу, але змовчав про те, яким бачить майбутнє країни і що для цього робить як депутат. Світоглядні засади цієї людини були зрозумілі — Роман Йосипович прагнув успіху в усіх сферах життя і скрізь уперто виборював першість. Він був одним із мільйонерів, які сиділи в парламенті.

Женя просидів мало не до ранку над цим матеріалом.

Поки політичні оглядачі «Моєї України» мляво відстежували парламентські будні, Євген, готуючи статтю про бюджет, поринув у вивчення рутинних фінансових звітів. З них випливала картина майже цілковитого виснаження державних ресурсів і бюджетної корупції. Пільги окремим підприємствам і несплата податків могли відіграти роль міни вповільненої дії. Вимушеним годувальником дистрофічного бюджету став «маленький українець». Держава як найбільший акціонер багатьох значних підприємств неспроможна була отримати свої законні дивіденди. Уряд насилу зводив кінці з кінцями, позичаючи кошти за кордоном або примушуючи комерційні банки купувати державні облігації. Був ще один спосіб утримати казну у пристойному стані — просто не повертати експортерам стягнутого з них наперед податку на додану вартість. Цим на вулиці Грушевського аж надто зловживали.

Хоча фракція патріотично налаштованих народних депутатів була найбільшою в парламенті, формування уряду пройшло без її впливу. Очоливши фракцію, Пасічник не став устрявати в дискусію навколо фінансово-економічних питань. Він віддав перевагу роботі в комітеті з прав людини і національних меншин. У риториці лідера з’явилися нові нотки та незрозумілі багатьом слова. Його заяви можна було тлумачити дуже широко — від прагнення до поступових перетворень шляхом внесення змін до Конституції аж до влаштування акцій громадянської непокори. Здавалося, Пасічник зважував сили, розраховуючи на руйнівний потенціал незадоволеної юрби, що поступово розросталася до розмірів країни. Поки ж він обмежувався торпедуванням деяких засад Основного закону, переважно у сфері місцевого самоврядування.

Проте ці спроби, позбавлені мас-медійної підтримки, не викликали жодного збудження на тлі застиглої річки суспільного життя. Народ, щодня переглядаючи пряму трансляцію із засідань Верховної Ради, реагував на неї як на реаліті-шоу, а потім за інерцією повертався до своїх буденних проблем. Політика і влада не входили до сфери життєвих інтересів «маленького українця», принаймні до певного часу. Більшість животіла у злиднях. Живучи на двадцять п’ять доларів на місяць, пенсіонери після кількох років депресії і хвороб вирушали на той світ. Народжуваність упала до граничної позначки. Населення країни скоротилося на кілька мільйонів. Заробітки «на стороні» стали єдиним порятунком для цілих сіл і містечок. Мільйони наймитів пов’язували своє життя з іншими країнами. Дехто сприймав злочинну діяльність як єдиний варіант виживання. І деградували якраз не найгірші.

Найбільш динамічні люди концентрувались у бізнесі. Саме ця суспільна група могла дати електричний розряд, який би струсонув країну. Але бізнес був різноликим. У одному випадку він створювався за рахунок розтягування бюджету й перерозподілу власності, в іншому — розвивався з початкової стадії, коли банківський кредит брали під заставу власної квартири. Рушійною силою змін у суспільстві міг стати лише середній клас. Решта населення, ослаблена суто фізично, пригнічена морально, пішла б за тим, хто міг повести її за собою. Народ потребував ікони, за якою вирушив би хресною ходою. Країна чекала на месію і жила в стані наближення революції.

Ясна річ, Європейському Союзу ні до чого була сусідка із злиденним минулим і непевним майбутнім. Тому часу «Ікс» у Брюсселі очікували з побоюванням, зволікаючи з будь-якими рішеннями. Єврокомісія пропонувала Україні цілу низку заспокійливих ліків у вигляді соціальних програм і технічної допомоги. Одна з програм стосувалась акціонерних товариств. Натовпи неосвічених акціонерів нікого в Україні не лякали, зате вони лякали всіх у Європі. Західні експерти намагалися реанімувати в простому українцеві почуття власника. Однак прізвища людей, які по п’ятнадцять років перебували в реєстрі акціонерів, раптово кудись зникали, натомість у підприємств з’являлись інші власники. А далі, після тривалих корпоративних чвар, низки судових рішень і стрілянини, зчиненої приватними охоронцями і «беркутівцями» на прохідній, приходили багатші боси. Гроші перетікали до сильнішого.

Разом із дикими мільярдами на європейський простір виривались амбіції нових господарів. Проникаючи у кращі світські салони, вони прагнули поваги і ставлення до себе як до рівних. Звичайно, їхня поява супроводжувалася відомою торговельною маркою під синьо-жовтим прапором. Але поки що не настав час для презентації політичних брендів, прийнятних для Європи. Україна вже другий рік жила із тавром країни, що користується «брудними» грошима. Міжнародна організація, котра представляла об’єднання фінансових розвідок різних країн, вказувала на