Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— І порося заріжеме, коли треба, — додав дід.
— Я напечу білого хліба — такого, як гори — і будемо гоститися! — заявила баба, — Мішку, бери — пий!
Дід з бабою цоркнулися і випили, закусили, очі солов’ями заспівали…
— Я, Марько, хочу з тобою потанцювати, — піднявся дід і опустив у поклоні голову.
— Приходіте свататися — ми не будемо прятатися, — теж галантно вклонилася Фіскарошка.
І почалося тупання, гупання і скакання під вічний соломонівський мотив: «Коби не Маруся, я би не женився…»
Гіп! Гоп! Фириги — не мириги…
Дід крутив серед дороги бабою, як жебрак бідою, баба дідом, як відьма мітлою.
— Но за такий танець, Марько, я мушу тебе, ороньова, тоже погостити, — тяжко дихаючи, мовив дід, відпускаючи Фіскарошку. — Ньит, ньит, не з твоєї і не з нашої…
Соломон розстібнув піджак і витягнув з-за пояса півлітру — теж невідомо як добуту зі столу під час веремії. Знову цоркнулися і, як мовить дід, «смачно тринькнули». Знову закусили. Дід став геть войовничим:
— Но, най лем прийдуть до нас ті лавоцькі лупіндароші! А в нас пес, як біка, як віл…
І вповім я тому псищу: Із`їж Мусолінія і Мікробищу!Соломон так розпалився, що вже й собі віршами заговорив у гнівачці.
— А дай собі спокій, Мішку, — раптом, замислившись, мовила Фіскарошка. — Хіба ми дябли, як Наполійони, аби людей псищами уськати й чоботищами копати! Не треба нам великого звіра, хіба невеличкого песика, авби малінько настрахати.
— О-о-о-о, Марько, яка ти у мене мудра! — сплеснув ледь не на всі небеса руками Соломон — я точно так, як твоя головка, думаю! Ми не звірі, айбо маленького песика треба!.. Я першим загойкаю: «Кусь їх, бобі! Кусь їх, бобі!» і най песик гавкать, айбо я буду держати його за повідок…
У честь несподіваного повороту подій тепер уже Фіскарошка запросила діда до танцю:
Коби не Маруся, Я би не женився Гіп! Гоп! Фириги — не мириги!— Но, Мішку, за такий танець-шманець типир я мушу тя погостити із своєї — ледве дихаючи од увиванців, сказала баба.
Випили.
— Ти знаєш, а твій братцьо Микула дуже ядрену паліньку варить, текла би з каменю, — мовила баба, витираючи губи після чарки. — Така гладенька, як олія, а пахняча, як цукрові грушки…
— А-а-а, Марько, тото вшитко наша файта,[38] — підняв гордо догори голову дід. — Ми такі, такі фатьови, що камінь озьмемо до рук — він нараз хлібом стане… Сесе тому, що у нашої родини дуже добрі серця… наші нянько, най будуть прощені, коли, приміром, дуже крали, то тричі перехрестилися, а на сповіді про все попові призналися, — тут дід не витерпів і пустив сльозу.
— Недобрі ми, Мішку, з тобою люди… Грішні такі, що й сама не знаю, як земля нас носить, — посмутніла і собі баба.
— Недобрі, Марько, ой, недобрі і грішні, — охоче погодився Соломон і тут же нашорошив вуха. — А чим так тяжко, ми согрішили?
— А тим, што ваша файта така золота, а ми її псами хочемо замордувати, — затремтів у баби голос. — Люди нас як янголів прийняли… Накормили, напоїли, а ми їм псами будемо вертати?!
— Марько моя діамантова! — впав дід на коліна перед Фіскарошкою. — Ластовки би співали з твого ротика, я тоже так думаю! Люди нам свої душі під ноги стелили, а ми ще самі почалися…
Дід з якоюсь огидою і осудом одразу подивився на мене. Велике щастя, що бійка почалася не з моєї ініціативи, інакше мої теперішні супутники одразу б вчинили наді мною польовий трибунал.
— Прости нам, Богоньку, — підняла пристрасно до неба голову баба. — Закрий очі на ті наші гріхи і затули вуха від тих дурних слів, щось почув із наших немитих писків…
— Божіньку, пусті наші словеса не приймай на небеса, —Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя», після закриття браузера.
