Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Валеріан і Лорелін жваво віддали честь.

— Пане командувачу, — привітався Валеріан. Філітт кивнув у відповідь. Валеріан перевів увагу на екран, намагаючись знайти причини появи зловісної червоної плями, але не знаходячи жодної.

— Пане командувачу… якось нелогічно. Кому б то заманулося зруйнувати «Альфу»? Адже тут представлені майже всі живі створіння?

Філітт перевів погляд на екран і його губи стислися.

— Радіація — це зброя масового знищення. А за кожною зброєю ховається вбивця. І хоч би хто то був, майоре, він становить загрозу для всіх нас, — його має бути знищено.

Валеріан обмірковував почуте. З виразу обличчя Лорелін він зрозумів, що їй нове завдання подобалося не більше, ніж йому. І все-таки йому хотілося висловитися.

— Звичайно, радіацію слід зупинити, проте якби ми могли визначити…

Його слова перервала поява на одному з екранів міністра оборони Федерації.

— Пане міністре, — звернувся командувач, кивнувши на знак вітання — сподіваюсь, у вас є новини?

— Вони в мене є, пане командувач, — відповів міністр. Йому вже йшов восьмий десяток, але в його чорному волоссі не було ані сліду сивини, а шрами на темній шкірі красномовно свідчили про його заслуги. Коли він занепокоєно насупився, шрами на лобі стали виразнішими.

— Рада дала вам дозвіл. Але ми наполягаємо на дотриманні міжнародного права й громадянських прав усіх, кого це стосується.

— Дякую, пане міністре. Безумовно, я особисто подбаю про це, — запевнив його командувач.

— Також я поклав на агентів Валеріана і Лорелін відповідальність за вашу фізичну безпеку, — провадив міністр.

Це повідомлення, схоже, здивувало Філітта, але він швидко опанував себе.

— У цьому не буде потреби, — запевнив його командувач і показав на пару мовчазних роботів за спиною. — Як свідчить присутність моїх супутників, я маю підрозділ «К-Трон», а також особисту підготовку щодо…

Міністр оборони спохмурнів ще більше й перервав його на півслові.

— Це прямий наказ уряду, командувачу. Агенти мають прозвітувати про результат операції.

Поблизу ока командувача смикнувся м’яз.

— Як ви бажаєте, — відповів він.

— Майоре! Сержанте! — промовив міністр, по черзі дивлячись на кожного з них. — Бажаю вам удачі.

Обличчя міністра щезло. Філітт повернувся й поглянув на своїх нових охоронців з тонко прихованою досадою.

— Якщо вже ми маємо приєднатися до вашої команди, будьте ласкаві, надайте нам останню інформацію щодо операції, — сказав Валеріан з досконалою ввічливістю.

Командувач скинув на нього пронизливим поглядом.

— За кілька хвилин я маю доповідати на Раді безпеки, — сухо відповів він. — Вам повідомлять про всі деталі, що їх вам потрібно знати на цю мить.

І відкинувши останні сліди люб’язності, командувач розвернувся та вийшов із зали у супроводі К-Тронів.

Лорелін слідкувала за ними поглядом.

— Боже, — вигукнула вона протяжно, — оце так розвага на нас чекає!

Командувач Філітт жваво простував станцією, але він ішов не на засідання Ради безпеки. Поки що, принаймні. Малась одна справа, яку він мав завершити.

Ця територія була під охороною, але його перепустка дозволяла йому прохід. Він піднявся ліфтом, який був занадто вузький для нього та двох К-Тронів. «Як добре, що з ними не треба розводити світських балачок. У багатьох аспектах роботи вони вищі за живі істоти, навіть за людей», — подумав Філітт.

Він вийшов з ліфта й пішов іншим коридором. Там було темно, окрім синього освітлення уздовж підлоги. Коридор закінчувався дверима, що вели до ізольованої кімнати. Філітт набрав свій код і двері розчинилися. Обидва К-Трони залишилися чекати свого командира зовні.

Усередині кімнати був капітан К-Тронів. Він незворушно стояв і невтомно тримав зброю. Сама кімната, як і коридор, була тьмяно освітлена, а в дальньому її кінці бовваніла обгорнена темрявою постать. Її біологічні дані виводилися на екран. Вона безживно сиділа на стільці й не падала з нього тільки завдяки мотузкам по всьому її тонкому тілу. У тьмяному світлі можна було розрізнити блиск медичних інструментів та голок різноманітних крапельниць, що стирчали з її рук.

Хтось із Філіттових людей, нахилившись, щось кричав їй в обличчя, вимагаючи інформації. Постать на стільці мовчала, викликаючи лють у своїх катів.

Ще один з підлеглих перебував за пультом і спостерігав за показниками. Коли двері прочинилися, він залишив робоче місце й став за спиною командувача. Філітт нетерпляче спостерігав за ходом допиту.

— Є щось? — запитав він.

— Ми випробували все, що знаємо, — відповів підлеглий, — але досі не витиснули й слова з нього.

Обличчя командувача покривилося в гримасі. Погано. Він добре завчив, що тортури — то є витончене мистецтво. А з чужинцями часто було важко з’ясувати, на що вони зреагують. Не можна було надто перебирати міри, бо ж тоді або зізнання будуть цілковито неправдиві, або, що гірше, суб’єкт помре, так і не видавши потрібної інформації. А з другого боку…

— Збільшіть дозу, — наказав він. Чоловік кивнув, повернувся на пост і натиснув кілька кнопок. Кілька різних видів рідини повільно потекли по трубках у тіло допитуваного. Допитуваний зігнув дугою спину, з його голови спав каптур, зробивши видимим бліде, спотворене від болю обличчя. Крізь його шкіру просвічувало світло, ніби блиск перлин, за винятком тих місць, де шкіра була знебарвлена від побиття.

Його рот був розкритий і покривлений від болю, але істота вперто мовчала.

«Бісова ковінька! — подумав Філітт. — У мене закінчується час».

І вирішив:

— Якщо він не заговорить за годину, покінчіть із ним.

— Слухаюсь.

Командувач повернувся, щоб вийти, але, залишаючи кімнату, шепотом звернувся до капітана К-Тронів:

— Якщо операція піде шкереберть, ви знаєте, що вам слід робити.

Капітан К-Тронів кивнув один раз нелюдською головою. Перед тим, як вийти, ставши так, щоб ніхто більш