Читати книгу - "Сповідь суперниці"

— Дивися, дідусю, ось сидить онук славного Гарольда Годвінсона.

Торкіль здивовано витріщав на мене вицвілі блакитні очі. Він був дуже старий і часом погано розумів, що діялося навколо. Але для саксів він був наче жива реліквія, соратник Гарольда. Старий чудово пам’ятав усе, що відбувалося в дні його молодості, але нові звістки забував миттю. І дивлячись на мене, ніяк не міг уторопати, чого це Альрік вважає мене внуком славного Гарольда, якщо я — викапаний нормандський барон.

Сам Альрік мені подобався. Я знав його як дбайливого господаря, привітного сусіду й люблячого чоловіка. Зараз йому було дев’ятнадцять, не більше, з тринадцяти літ він був повінчаний із маленькою пустункою Елдрою, жили вони в дружбі та злагоді, хоча дітей Бог їм не дав. Елдра тужила з цього приводу, та люди подейкували, що подружжя ще досить молоде, аби встигнути наплодити цілий виводок синів. І дивлячись зараз на Альріка, я не розумів, як він потрапив до цієї норовливої компанії. За вдачею він був м’який, та й зовнішність мав по-жіночому ніжну — невисокий на зріст, із золотавими кучерями, гарними рисами обличчя, але весь всипаний ластовинням, просто над міру.

Але найзухвалішим і найнебезпечнішим серед саксів, звісно, був Хорса з Фелінга. Хорса був моїм однолітком, і мені складно пояснити, що я відчув, коли побачив його вперше. Він був на диво схожий на мого батька. Цей хижий яструбиний ніс, ця манера ледь-ледь кривити в усмішці рота, ці залисини на високому чолі. Я гнав од себе ці думки, знаючи, що мати Хорси, леді Гунхільд, має славу дуже гідної та поважної жінки, але зі схожістю нічого не вдієш. Отже, ми були зачаті майже в один час.

Тому Хорса й привернув мою увагу. Він був яскравим, невгамовним і вкрай небезпечним. Дужий, плечистий, але жилавий і рухливий — справжнісінький тобі хижак. Навіть у його трохи косуватих рудих очах було щось від небезпечної тварини.

Хорса був достатньо освіченою людиною, а наші старі пісні й оповіді знав напам’ять. І він вставав за столом, стискаючи в руці окутий ріг, та починав декламувати:

При цьому Хорса виразно дивився на мене. Та й не тільки він. Усі вони спрямували на мене палаючі погляди, вирішивши, що я повинен стати новим Беовульфом,[18] вести їх у бій проти нечисті — норманів, і тоді вони будуть готові віддати за мене життя. Що ж, це їхня думка. Я не переконував їх, але й не підтримував. Просто слухав Хорсу, потягував ель, бачив, як на очі моїх гостей, цих суворих закостенілих варварів, набігають сльози.

— Ах, які люди правили за старих часів! — зітхав огрядний Бранд, втираючи очі величезними, схожими на клешні руками. — Беовульф і…

Я втручався, пояснював, що в «Беовульфі» йдеться не про англійців, а Гармунд, Оффа і Еормер — єдині сакси в поемі. Але Бранд тільки махав на мене руками. А Хорса не вгамовувався.

— Білий Дракон![19] Постоїмо за стару добру Англію! Пом’янемо її великих королів!

Я пив із усіма. У голові моїй уже шуміло, і я лютував — певна ознака, що я п’яний. Поки я хоч щось тямив, я втримувався від суперечок із цими схибленими на старовині саксами. Але від елю, вин, меду наче сам біс тяг мене за язика.

— Пом’янемо, пом’янемо! — підхопився я. — Присягаюся кров’ю Господа, нам є на кого рівнятися з минулого: царювання Егберта, Альфреда Великого й Етельстана дійсно було славним. А вже як розікрав Англію, стоячи навколішки перед вікінгами, Етельред Нездатний! А Едвард, якого прозвано Сповідником…

— Мовчи, собако! — вибухнув Хорса. — Наш Едвард Сповідник був святим!

— І цілковитим нікчемою, зазначу. Якби він пам’ятав про свій обов’язок залишити країні спадкоємця… А він то обіцяв трон Вільгельму Нормандському, то раптом прославляв Гарольда Годвінсона, — чи стала б Англія яблуком розбрату між саксами і норманами, якби не це?

Тут я торкнувся забороненого. Осквернив їхню головну святиню — пам’ять про колишню велич, яку в їхніх очах ніщо не могло знеславити. Але я був п’яний, усе навкруги пливло, хоча я й помітив, як мій вірний Пенда, який сидів біля порогу, поволі поклав руку на руків’я меча. Але сакси — не нормандські лицарі. Ті за найменшу образу готові викликати на поєдинок, вихопити мечі. Сакси ж у цьому відношенні не такі спритні. Як тільки їх сповнює гнів, вони діють по-дідівському — точніше, починають бійку.

Так і сталося. Почав колотнечу Хорса. Схопив кубок та пожбурив у мене, але промахнувся й влучив у шляхетного Бранда. Миттєво сусід Хорей заїхав йому у вухо за таку образу їхнього глави. І почалося — галас, метушня, удари, прокляття, тріск і грюкіт поламаних і перекинутих меблів. Хтось повалив моє крісло. І чималих зусиль мені довелося докласти навіть для того, щоб стати навкарачки.

— Білий Дракон! Сакси! Білий Дракон! — волали навкруги.

Останнє, що я бачив зі своєї схованки