Читати книгу - "Джмеленя та Канікульне озеро"

— Ось скарб! Ми господарі озера, а ви тепер забирайтеся звідси ква-геть! — крикнули болотяники, несучи поперед себе скриню. — Ви забули, що в болотяників дуже добрий слух. Ми все чули! Чи ті ваші обвали були безшумні? Ми навіть почули ваші голоси під дном озера! Тоді все зрозуміли. Розгребли мул і побачили плити фонтана. А завалити їх з нашою силою — просто ква-дурничка.

— Ваша скриня порожня! Ось справжній скарб! І я його знайшов! Тому озеро залишається за мною! Я його водяник і господар! — Тиціан рушив їм назустріч.

У найбільшого болотяника відпала широчезна щелепа. Він похапцем відчинив скриню, перевернув її догори дриґом і затрусив.

— Ах ви квак-так! — вигукнув болотяник.

— Так! Це водяний закон! У кого скарб водойми, той і її господар!

— То зараз ква-скарб може бути і в нас! Жабуквак знає, що каже!

Гурт болотяників посунув по містку на Тиціана. Широчезні лапи гулко чалапали по дошках. Кілька болотяників вистромилося з води, бредучи до острова Закоханих.

— Нас оточили… — пролепетала Дзвінка, роззираючись.

Жабуквак підстрибнув і шарпнув скриньку до себе.

— Жабукваку, є закон! Озеро моє! Ти не маєш права! — Тиціан потяг скриньку до себе.

— У нас нема вибору! Ми мусимо залишитися тут!

Від штовханини два персні вилетіли зі шкатулки й засяяли в сонячному промінні. Всі навколо завмерли, спостерігаючи, як коштовності летять у каламутну воду. Лише Буфо Буфо, що сиділа на містку, миттєво схопила персні язиком, запхала їх до рота й стрибнула у воду. У Жабуквака знову відпала щелепа. Відвисла вона й у Тиціана.

— Стійте! — до озера з різних боків підходили люди, несучи в руках банки і оберемки якоїсь трави.

— Дзвінко, ми скупили весь полин на Стрийському та Галицькому базарах! — бабуся Леся й двірничка помахали своїми букетами.

— Вітаю, у мене є ідея щодо озера. На цей раз хороша! — гукнув мер Триндикало.

— Тож давайте без болотних витівок! — з притиском мовив водяник і забрав скриньку назад.

Болотяники один за одним пострибали у воду та зникли в каламуті.

— Святу воду й полин у озеро! — наказала бабця Леся. — Моя Дзвінка вірить, що це допоможе очистити його! Принаймні, не зашкодить.

— Так! Так! — знову вигукнув Триндикало. — Акція! У нас міфологічна акція!

— О-о! — мало не зойкнула русалка. — Мені треба швиденько на берег. Ці трави та свята вода впливають не тільки на болотяників, а й на мене!

Вона поспішила місточком над озером. Їй назустріч кинувся Триндикало, втягуючи по дорозі свого животика.

— Ось ми й зустрілися знову! А я так про це мріяв! — защебетав він.

— І вам доброго дня!

— Чи у вас не звільнилась хвилинка для мене?

— Звільнилась! Але вона вже закінчується! Бувайте і не пчихайте! Апчхи! У мене алергія на цей полин! — русалка швидкими кроками зникла у верболозах.

Озеро знову завирувало від тіл жабунів. Вони втікали від запаху полину й м’яти.

— Дивіться, дивіться, фламінго! — захоплено вигукнули бабці Леся і Фрося, дивлячись на болотяників.

На берег Закоханих виповз Шилер і відразу почав обтріпуватися від води. Схоже, свята вода та трави загрожували і йому.

— Шо то за день, шо то за день! — белькотів він. — Не підписують угоду, затоплюють мою скарбницю, мене мало не з’їдає болотяник, потім виявляється, що я стільки часу оберігав порожню скриню, а тепер ще й покропили святою водою. А в мене від неї страшна висипка по всьому тілу. Навіть у таких місцях, що й здогадатися важко. Шо то за день!

— Жабуни кличуть нас. Щось хочуть сказати! — Тиціан показав на Жабуквака, який заклично махав лапою із заростів.

— Ти думаєш, варто йти? — скептично запитав Дмитрик, поправляючи вологі окуляри.

— Може, це їхня нова пастка! — додала Дзвінка. — І скарб у Буфо Буфо!

Наче відкликнувшись на своє ім’я, з води з’явилася стара ропуха. Вилізши біля дітей і Тиціана, вона розтулила рота й виплюнула персні.

— Буфо Буфо! — нагадала ропуха і, задоволена собою, почалапала назад до води. Ще б пак! Буде що розповісти прапуголовкам, якщо не забуде.

Тиціан підняв персні й один натягнув собі на вказівного пальця. Біля водяника відразу закрутився скарбник. Щойно побачив нові дорогоцінності, у його висохле тіло наче знову вселилося життя.

— О-о-о! Який дивовижний і цінний-прецінний скарб! — затараторив Шилер, жадібно блимаючи чорнезними очима.

— Ти знаєш, що це за персні? — здивувався Тиціан.

— Аякже! Кожен скарбник одночасно й антиквар, й історик, і знавець міфології. Це чарівні печатки галицько-волинського князя Лева Даниловича! Дванадцяте століття!

— Двана-а-а-адцяте століття! — Дмитрик від захвату аж рота роззявив.

— Чарівні? — перепитала Джмеленя та прикусила пухкеньку нижню губу.

— Чарівні-чарівні! Ви що, зовсім темні у скарбах? Що запечатаєш тим перснем, те довіку буде твоїм! Уявляєте?! У цих печатях — сила львівських левів! Такий неоціненний скарб треба правильно зберігати. Тиціане, бігом став підпис на моїй руці! І я піду з перснями під землю й оберігатиму їх до твоєї смерті.

— Шилере, ану геть звідси, поки я тебе у воду не кинув! — Тиціан міцно стиснув кулаки та грізно глянув на скарбника. Той відразу знітився й відступив до дуба. Назад у озеро йому не хотілося.

— Я йду до болотяників. — Водяник рушив містком на берег. За ним слідом задріботіли Діти.

— Навіщо слухати їх? Вони ж наші вороги! — дивувався Дмитрик.

— От і потрібно дізнатися, що саме зробило їх нашими ворогами!

Усі троє зайшли за напіврозвалену стіну. З кущів вийшла Ольма й зупинилася поряд, вперши руки