read-books.club » Любовні романи » Любові полум’я 📚 - Українською

Читати книгу - "Любові полум’я"

144
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Любові полум’я" автора Ніка Нікалео. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 28 29 30 ... 54
Перейти на сторінку:
Щоб підійматися разом, щоб підтримувати і підштовхувати одне одного, щоб тішитися і втішати, і бути втішеною, і обнадієною. З легкістю кинулася б йому назустріч, якби не було тих ланцюгів, у які обоє були закуті.

Весна

Весна будила природу, давала нові надії і просто надії. Тепер Віола думала так. Вона вперто і наполегливо репетирувала, готуючись до найвідомішого на пострадянському просторі конкурсу вокалістів імені Глінки. Вже просто бути серед дипломантів було надзвичайно престижно. Це відкривало нові, ширші горизонти для її кар’єри.

Однак, Віола змінилася. Уже не була тією ж, щирою сміхотункою. Щось у ній перевернулося. Світ більше не видавався їй таким прихильним.

Ранок того дня пронизав холодом її тіло, наче розкраяв скрипічними струнами на тоненькі скибочки. Недільна Служба Божа у церкві, куди вона ходила з малою, приносила у її світ гармонію. Хай і ненадовго, але це було їй необхідно. Пасха — свято Воскресіння Господнього вселяло віру і додавало трохи радості. Вдвох співали псалми. Віолине сталево-дзвінке і водночас тепле сопрано помітно виділялося на тлі церковного і парафіянського хору. Хоч як вона і не намагалася співати тихіше. Але поставлений голос не так то й легко приховати у натовпі. Часом таке трапляється, коли слухаєш на концерті хор, із якого неодмінно хтось випадає. Не тому, що він — вискочка, не тому, що диригент не зумів зіспівати людей. А тому, що це — соліст. І він або самородок, або уже переріс рамки хору і повинен розпочати сольну кар’єру.

Люди раз по разу оберталися, шукаючи очима власницю такої дивовижі. Віола не помічала цієї надмірної зацікавленості. Усе мирське, як і належало, залишала за стінами храму. Молилася щиросердно і співала самовіддано. Для Господа, а не для людей. Бо голос цей був у неї від нього і йому присвячувала своє виконання. Робила так тільки на дуже великі свята. Мусила берегти цей дар, бо тільки завдяки йому могла жити у світі. Її голос примушував тихо дзеленчати віконні вітражі і відлунювати десь там, високо під розмальованим фресками склепінням. Кілька священнослужителів, котрі провели Пасхальну службу божу, задоволені із такої надзвичайно високої святкової атмосфери подякували усім парафіянам за створення настрою. Віола радісно тричі відповіла «Воістину воскрес!» на «Христос воскрес!» і разом з донею понесла святково прибраний, освячений кошичок додому.

А ввечері вона поспішно дріботіла у кафе, де з нагоди Великоднього свята вони збиралися зі старими друзями. Обережно поцікавилася у Андріана, хто прийде. Почула, що будуть не усі. Та Віола здавалося особливо не переймалася. Минуло доволі часу, який, як відомо, лікує. Чи заліковує? Вона думала, що перехворіла.

Компанія була, як завжди весела і жартівлива. Ці люди вміли працювати, а тому вміли і розважатися.

— Ну, то ми завтра усі ідемо на твою коронну «Мадам Батерфляй»? — поцікавилася між іншим Олена, дружина колеги Віктора по роботі.

— Аякже, ми усіх запрошуємо, приєднуйтесь, — відповів Андріан.

— Приходьте. Це одна з моїх найулюбленіших партій, — посміхнулася Віола. — До того ж у нас нові костюми та реквізит. Буде гарно.

— Коли ти співаєш, завжди гарно, — підхопила подруга Ліна.

— А ось і Віктор з Тетяною! Ви ж казали, що не прийдете!

— То нам піти? Чи все ж дозволите з’їсти шматочок Тірамісу? — пожартував Віктор.

Віолине тіло несподівано охопив тягучий біль. Голова стала, наче свинцева. До її вух долинали лише окремі кавалки фраз і сміху. Думки плутались, рухи стали заповільненими і незграбними. Віола мало не розбила горнятко з кавою. Вона не сміла підняти на нього очей. І лише краєм ока бачила, що він не зводить з неї погляду. На щастя, телефонний дзвінок примусив її вийти з приміщення, де було занадто гучно і нестерпно душно, як їй здавалося.

Дзвонила подруга з іншого міста. Віола намагалася абстрагуватися, обмінюючись останніми новинами. Та раптом зауважила, що до неї наближається Віктор. У неї затріпотіло серце і завмерла душа. Незрозуміле хвилювання боляче вчепилося пазурами у груди.

У тому закапелку, де вона стояла, їх ніхто не міг помітити.

— Я тобі передзвоню, — із зусиллям вимовила Віола і відійняла мобілку від вуха.

Він перехопив її тремтливу руку, вклавши у свою гарячу долоню. І сказав зі сповненим глибини поглядом:

— Віоло, нам треба поговорити.

Завжди дивився на неї, як на богиню. Тільки тепер вона це зрозуміла.

— Треба, — видихнула вона, опустивши від сорому голову.

І опинилася в його палких обіймах. Їх ніби пронизало блискавкою, поєднавши назавжди. У ту ж мить вони обоє зрозуміли, що за все, що буде далі, вони повинні заплатити. Бо за явища, що за межею звичайного у цьому житті, треба розплачуватися. І вирушили назустріч долі…

— Не тут і не зараз, — сказав, ніби шкодував, що це не може статися миттєво. — Я тобі задзвоню завтра.

— Коли? Завтра?! — не сподівалася на такий стрімкий розвиток подій. — Завтра у мене ввечері вистава. Я зможу…

— А так… Тоді післязавтра! — сказав Віктор твердо.

— Я відміню заняття з викладачкою на четверту, — зорієнтувала його у часі. — А тепер іди!

Віола із зусиллям вивільнилася від його міцних рук. Зробила це неохоче — почувалася поруч з ним, наче у дитинстві, коли доросле життя здається таким принадним. Коли фантики з-під жуйок і цукерок грають роль справжніх грошей, а черешні на вухах сприймаються, як істинні клейноди. Віола легенько відштовхнула Віктора в напрямку залу, де сиділа їх компанія. І зітхнула. Її гнітила думка про те, що хтось може щось запідозрити і згодом підколювати, як це було зазвичай серед їх товариства.

За кілька хвилин вона повернулася до столу. З того часу її думки літали тільки навколо нього, більше нікого вона не бачила і не чула…

Арія «Чіо-чіо-сан»

З самого ранку Віола мовчить. Береже голос. Сьогодні у неї вистава. Спілкується пошепки. Орисі це дуже подобається. Звикла мало не з пелюшок, що іноді мама бавиться у мовчанку. Мала шепоче і собі, щоразу із глибоким дитячим захопленням притуляючи вказівного пальчика до уст, коли до них голосно звертається Андріан. Збоку це виглядає, як гра. У Віоли неприховано щасливий вигляд. Вона посміхається і зачіпає малу. Частина жартівливого настрою передається і чоловікові. Він, навіть погоджується погуляти з донечкою після обіду.

У церкві Віола теж не розтуляє уст. Щиросердно молиться за успішне виконання партії і дякує за усе, що має. У душі панує високе урочисте хвилювання, живе передчуттям обумовленої зустрічі з Віктором. Від однієї думки про це їй робиться і лячно, і млосно. Чекає цієї події, як піший пустельник марить дістатися оази і втамувати свою

1 ... 28 29 30 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Любові полум’я», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Любові полум’я"