Читати книгу - "Ворошиловград"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тридцять дев'ятий, — нервово відповів Ніколаіч. — Ніхто мене не бив, — додав. — Я завжди міг з усіма домовитись.
— А ось мене пару разів били, — признався я. — Гуртом.
Я теж когось бив. Але, розумієте, яка річ: я згадую ті бійки без жодних образ, і жодних претензій у мене немає. Знаєте чому? Тому що коли ти б'єшся з кимось і отримуєш по голові, нічого образливого в цьому немає. Ти ж у відкриту б'єшся. Що ж тут образливого? Ви мене розумієте?
— Розумію, — відповів Ніколаіч. — Ви що — не хочете з нами домовлятись?
— Не хочу.
Джип виїхав на залізничний переїзд. Колії зблиснули в місячному сяйві.
— Коля! — раптом крикнув Ніколаіч.
Коля пригальмував і вимкнув двигун. Ми зупинились якраз посеред колії. З будки вискочив чувак у помаранчевому жилеті, підбіг до нас, але Коля висунувся у вікно, щось сказав, і той похнюплено побрів назад у будку.
— Германе, — холодно заговорив Ніколаіч, мабуть, це була підготовлена ним на такий випадок промова, — знаєте, я людина бізнесу, я звик мати справу з різними партнерами. Але найменше мені подобається мати справу з партнерами, які…
Світлофори коло будки заблимали, оповіщаючи про наближення потяга. Шлагбауми опустились, затискаючи джип з обох боків. Коля від несподіванки присвиснув, Ніколаіч теж напружився, проте спробував не виказувати розгубленості, зібрався з думками й продовжив:
— …які не вміють домовлятись, ви розумієте, Германе?
— Що розумію? — перепитав я його.
— Ви розумієте, що я хочу сказати?
— Не зовсім.
— Я спробую пояснити…
— Ніколаіч, — перебив його Коля.
— Річ у тім… — намагався не звертати на нього уваги Ніколаіч.
— Ніколаіч, — наполегливіше заговорив Коля, в голосі його відчувалась тривога.
— Коля, іди на хуй, — роздратовано відволікся Ніко лаіч. — Так ось, — обернувся він знову до мене, згадуючи, в якому місці його перервали, — що я хочу вам сказати…
— Ви дозволите? — перебив його я.
Вже якийсь час мені було не по собі, вино рвалось нагору, мов природний газ із чорноземних глибин. Доки міг, я не звертав на це уваги, слухаючи Ніколаіча, проте почувався чимдалі гірше.
— Що? — ще більш роздратовано перепитав Ніколаіч, намагаючись надати своєму голосу металевих нот.
— Секунду, — сказав я, відчинив дверцята і різко перехилився надвір.
Мене відразу вирвало. Я важко перевів подих, проте про всяк випадок вирішив зачекати.
Коля обзивав усіх, кого міг згадати, Ніколаіч напружено вдивлявся в сутінки, з яких будь-якої миті міг вискочити московський фірмовий, і пригадував фрази, які готував спеціально для цієї бесіди. Я віддихався й знесилено впав назад на шкіряне сидіння, прикривши за собою дверцята.
— Так ось, Германе, — взявся за старе Ніколаіч, говорячи, втім, дещо зашвидко, — я — людина бізнесу…
— Секунду! — викрикнув я знову і, різко відчинивши двері, ще раз вивалився надвір.
— Твою маму! — відчайдушно кричав Коля, а Ніколаіч увесь мов заціпенів, стиснувшись, як їжачок, і підібгавши ніжки.
Я знову впав на сидіння, важко дихаючи й обдаючи Ніколаіча запахом диких сортів винограду. Зліва, із синіх вечорових туманів, на нас викочувався потяг. Було до нього ще кількасот метрів, і здалеку він горів святковими вечірніми вогнями.
— Я їбав! — крикнув Коля, завів двигун і дав по газах.
Джип рвонув із місця, якимось дивом оминув шлагбаум і помчав асфальтом.
Від'їхавши, Коля пригальмував і повернувся назад:
— Ніколаіч! — закричав. — Та викиньте ви на хуй цього підараса! Викиньте його на хуй! Ніколаіч!
— Я сам вийду, — сказав я і виліз надвір. Але перш ніж відійти, нахилився, звертаючись до Ніколаіча. — Думаю, так у нас із вами нічого не вийде. Так справи не ведуться.
До побачення.
І ще раз обдавши всіх присутніх виноградним духом, зачинив за собою двері.
7
І хоча все було зрозуміло з мого вигляду, хоча вся оманливість приватного виноробства й відбивалася в моїх очах, і одяг мій разом із волоссям відгонив диким виноградним галуззям, Коча не сказав на це ані слова. Лише ходив довкола боязко, ніби кіт у чужому помешканні, принюхувався зранку до нових запахів, заварював чай, відганяв ос, котрі літали наді мною, мов чайки над затонулим танкером.
І весь час говорив, скоріше, сам до себе, розповідав про свою дружину, йому ця історія не давала спокою, і він не давав спокою мені, вкотре її переповідаючи.
— Баби, — фонив він, — Гєра, баби, це все баби.
— Які баби, — дивувався я, виганяючи ос із волосся, — до чого тут баби? — говорив я йому, але Коча лише скрушно поводив плечима й пив свій темний, наче нафта, чай.
— Я ж бачу, — додавав, — що з тобою робиться, Гєра, я ж усе бачу, дружище, це все вони, це вони.
Я витрушував із волосся надокучливих ос, брав їх на долоню, й вони злітали з руки, доки Коча говорив і говорив, заговорюючи мій головний біль.
— Ти знав її? Знав мою дружину?
— Знав, — відповідав я, — знав: чорна така, весела.
— Точно, — хрипко тішився Коча, — це вона. Вона молодша за мене на п'ять років. Але я б ніколи не сказав, що вона за мене молодша. Коли ми познайомились, вона таке вміла, я б ніколи не подумав, що їй сімнадцять.
— Де ти з нею познайомився?
— На спортмайданчику, — сказав Коча подумавши, — влітку, вона приїхала поступати до медичного училища. Десь коло медичного я її вперше й зустрів. У них, у південних жінок, шкіра завжди одного й того ж кольору, вона в них не засмагає, ти знаєш?
— Хіба вона з півдня?
— З Грузії, — сказав Коча. — В неї тоді було чорне волосся і довгі ноги.
— Це я пам'ятаю, — підтвердив я.
— А коли вона почала вчитись, ну, в медичному, на ній завжди був білосніжний халат. Тебе, Германе, заводять жінки-лікарі?
— Ні, боюсь лікарів.
— А мене заводять, — пояснив Коча, — я колись в диспансері лежав, як мене це заводило… Але я хочу тобі розповісти про Тамару. Зараз я все тобі розповім, дружище.
Я думаю, він не так багато мені розповів, більше я сам пригадав, уже згодом, думаючи про це і дивуючись, як багато всього можна розмістити в звичайній пам'яті і як важко щось у ній потім віднайти. Як спрацьовують ці механізми?
Що він насправді мені розповів? Щось про одяг, він сказав щось про її одяг. Довге волосся, тьмяна, але не засмагла шкіра, і одяг. Як це — незасмагла шкіра? Що він мав на увазі? Я раптом пригадав — вона мала чорну сукню, таких у місті більше ніхто не носив. Але у всіх нас — пацанів зі спального — обмирало серце, коли ми бачили
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ворошиловград», після закриття браузера.