Читати книгу - "На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори"

комір гімнастерки розхристаний, шинеля розстебнута. Треба було виняткового випадку — огляду полку високим командуванням або похорону забитих у бою, — щоб Макар застебнувся на всі гудзики й виструнчився. Навіть перед полковником Панченком Макар не міняв свого звичайного вигляду, і Панченко, дарма що не терпів «непорядку» та всякої «інтелігентщини», прощав сотникові Комарницькому його немуштрований вигляд: земляк бо ж — із Сквири…

На шістьох селянських фурах, запряжених двокінь, Макарова чота виїхала ополудні широким Оратівським шляхом. День видався холоднуватий, через що Макар одяг шинелю, не застебнувши її, за своєю звичкою, на жодного Гудзика. Він сидів на першій фурі поряд мене, звісивши з полудрабка ноги, а на колінах йому лежав австрійський штуцер, якого він випросив для цієї операції у курінного Луцького, свого земляка. Здавалось, їде він не на небезпечну розвідку боєм, а як квартир’єр чи просто йому заманулось пополювати з штуцера на зайців. Чи то щоб піднести дух своїх козаків, чи знічев’я, Макар, тільки-но виїхали з Бачкурина й до Оратова було ще далеко, почав співати своїм баритональним тенором:

Гей, на горі та женці жнуть…

Козаки радо підхопили пісню, але Макар з серйозним виглядом замість відомого всім:

А попід горою яром-долиною

Козаки йдуть,

прокричав, щоб усі чули:

…яром-долиною

Дезертири пруть!

Козаки підхопили цю витівку свого сотника й замовкли, чекаючи, що втне далі їхній веселий сотник. І Макар голосно й чітко, щоб усі чули, заспівав:

Гей, встань з гроба, Дорошенко!

Та й одлупи військо, військо українське,

Хорошенько:

Гей, долиною, гей, широкою

Дезертири пруть!..

Мабуть, це була власна імпровізація Макара, але козакам вона сподобалась, і довго лунало над неозорими плантаціями цукрових буряків їхнє веселе: «дезертири пруть», хоч, правду кажучи, ця пісня була б актуальна взимку та навесні 1919 року, коли, подолавши гетьмана й німців, дезертири масами «перли» додому святкувати перемогу, але вліті дезертирства майже не спостерігалось.

Коли ми проїхали з півдороги до Оратова, Макар раптом скомандував:

— А тепер — годі! Не співати більше! Ось послухаймо, що денікінці нам заспівають… — 1 враз спів затих, але жартівливий настрій не зник.

За якийсь час ми побачили здалека перші селянські хати. Як і скрізь, край містечка живуть селяни, а в центрі євреї, піп, учитель, католицький ксьондз та ще хтось із містечкової пихатої польської та глибоко провінційної української інтелігенції.

Макар спинив фуру, наказав усім злізти й підійшов до дівчини, Що брала з криниці воду.

— Здорова, дівчино! — привітався він по-парубоцькому. — Чи хто в містечку є?

— А вам кого треба? — задерикувато глянула на чорнявого Макара дівчина, котрій Макар, видати, сподобався.

— Та отаких гарних дівчат, як ти: бачиш, скільки парубків наїхало свататись.

— І скажуть же таке!.. — промовила ніби сором’язливо дівчина, задоволена з Макарового комплімента.

— Так хто ж у вас у містечку? Військові є?

Ах, це кляте питання, на яке так не злюбили відповідати селяни після кількох трагічних випадків! Ухилилась від прямої відповіді й Дівчина:

— А чи я знаю, військові вони чи ні? Не стріляють у людей — і за те спасибі їм!

— А як вони одягнуті? — наполягав Макар.

— Та по-всякому, ну тільки більше, як ото ще за царизни ходили солдати, — розв’язала дівчина язика, бо таки, мабуть, Макар дуже припав їй до душі.

— Чи багато їх?

— А чи я їх лічила? — знову уникнула прямої відповіді дівчина.

— Більше, як нас?

Дівчина кинула оком на козаків, що мовчки стояли біля своїх фур, і нерішуче відповіла:

— Не інакше, як більше…

— Піші чи кінні?

- Є такі й такі… А сьогодні брат ходив до містечка в крамницю, так і гармату одну бачив — привезли вони чотирма кіньми… — розговорилась дівчина, але щось точнішого від неї більше не дізнаєшся — треба розвідувати боєм.

Макар лишає двох козаків вартувати фури й каже не стільки до них, як до фурщиків, і в голосі його чути серйозні командувальні ноти:

— Щоб ніхто не здумав тікати без нас до Бачкурина, бо знайду й під жінчиною спідницею! — І потім до решти козаків:

— Розсипатись лавою і йти мовчки до центру містечка. Як тільки хто побачить денікінця, — починай стріляти, а за ним і інші. Стріляти густо, раз за разом, щоб денікінці від нашої стрілянини в штани понакладали! Вперед! — 1 Макар, виставивши перед себе штуцера й застебнувши на три Гудзики шинелю, твердим кроком рушив посеред вулиці.

Я пішов крайній з лівого крила лави. За два кроки від мене, тримаючи напереваги рушницю без багнета, йшов верткий козачок, якого я щось досі не бачив у першому курені. Можливо, він випросився в розвідку з якоїсь іншої частини нашого полку, бо йому вкрай треба було думати десь роздобути собі одяг. Тільки французька металева каска на голові та засмальцьовані штани захисного кольору свідчили, що він належить до якогось війська; старі ж шкарбани на ногах та смугаста матроська тіпьняшка на тілі, не покрита ні гімнастеркою, ні якоюсь сорочиною, не кажучи вже про хижий вираз обличчя, надавали цьому дрібному козачкові такого вигляду, що з ним ліпше не зустрічатись сам-на-сам серед шляху: справжнісінький бандит! (Ех, це наше українське інтендантство!)

Чи не всі враз побачили в центрі містечка мирну воєнну ідилію: парують польові кухні, стоять розкульбачені коні, несе кудись відро води донський козак з червоними лампасами на штанях, піхотинець несе оберемок хмизу, а трохи далі нерозпряжені коні снарядної скрині-передка спокійно жують овес з прив’язаних до морд шаньок, але гармати щось не видно…

Кілька роз’єднаних пострілів прикро розсікли тишу, потім почулися наші вигуки «Слава! Слава!», безладна стрілянина, метушня на майдані, з якого тікають озброєні й неозброєні люди, а десь, з другого боку містечка, зататакав Рябоклячів кулемет, наганяючи на денікінців ще більшої паніки.

Я біжу на середину майдану поряд з козачком у тільняшці, але живої мішені для моїх пострілів уже нема. Ось проти церкви добрячий будинок, напевно, попівський, і згадую писареву пораду: «У попа повсіда спиняються верхи — там і шинелю собі здобудете». Будинок виходить не просто на вулицю, а стоїть трохи далі від неї в густому садку. Парадні двері замкнені. Біля них спиняється козачок у тільняшці, а я оббігаю за ріжок, де в попа виходить у сад веранда.

— Руки вгору! — крикнув я, вскочивши на веранду й не роздивившись гаразд, хто сидить за столом, де стоїть великий блискучий самовар, що упав мені в очі перший. Вказівний палець правої моєї руки — на спусковому гачку кавалерійської гвинтівки без багнета, а голос — я сам не