Читати книгу - "Лукаві замашки"

Серед відпочиваючих різні трапляються, побачать таку цяцьку: «Ох! Ах! Яке чудо мистецтва!»- і хапають сувеніри на згадку про Карпати. А їм, отим «сувенірам», до справжнього мистецтва, як землі до неба. Ну, та Квасолі того й треба. Як кажуть: «Не зівай, Хомо, на те й ярмарок». Тут-то він перший. А торік, як нову школу побудували: «Йди, - кажу, - Юричку, поможемо паркан зробити, щось вирізьбиш дітям на згадку». Де там, витріщив сліпаки:

«Як тобі треба - йди! Мені це ні до чого, мої діти вже давно в інститутах!»

«Скажи, Юричку, що ти після себе людям лишиш? Оці цапки з орлами чи отой свій «барліг», двометровим парканом обгороджений?»

«Тобі то що? - нахмурився. - Не ти мені дав, не тобі й про це питати. Радянська влада он мовчить, а ти розходився!»

Що ти їм скажеш. Обгородилися такі Юрички правами, а на те місце, де мала би бути совість, і глянути не хочуть. Та й, по правді сказати, таким людям і в минуле ліньки глянути. А воно, наше минуле, бодай би його і не згадувати... Бачите колгоспні кошари? Так ото навкруги всі найкращі грунти мав під собою пан Яблонський. Наші пісні толічки - по верхах. Там, де тепер молодий ліс. Посієш, бувало, жито, приходять жнива, збереш на три рази хліба спекти і- зуби на полицю. Пан Яблонський їде було біля наших моргів, зупиниться, ще й кепкує: «Ото газди, в житі й кіт не заховається!»

Дєдьо впросили вчителя, і той узяв мене до школи за сторожа. Десь всередині зими, пам'ятаю, така худерлиця знялася - білого світу не видно. Каже мені вчитель:

«Підемо, Василю, провідаємо Данила Куріпку, щось його діти до школи не ходять». Я часто, знаєте, супроводжував учителя, бо він у нас був новенький і не знав, де хто живе. Приходимо до Куріпки, лишень двері відчинили, як на нас вдарило спертим повітрям, перемішаним з їдким димом... Вірите, аж у голові замакітрилося. Протираю очі. Господи! На печі на мішку лежить спухла, як колода, стара баба. Очі зажмурені. Лежить і стогне. Під постіллю кувікає брудне, сухе, як хорт, порося. Біля печі стоїть жінка, пробує розпалити вогонь, а трохи далі, в запічку, світять голодними оченятами п'ятеро обідраних дітей.

Учитель привітався, молода жінка глянула на нього так, що той опустив очі.

«Я ваш учитель, - сказав, - по перепису маєте двоє дітей і мусите їх пускати до школи».

«Йой, пане, що ви таке кажете, - мовила жінка. - Бачите, яка зима люта. Не те що до школи, надвір не маю їх у чому пустити. Мені голова сохне, звідки постаратися дощок нені на домовину, а вам, пане, школи забаглося!»- дорікнула й заплакала.

«Жіночко, я вам не ворог, але не робіть дітям кривди, бо лишаться неписьменними і колись будуть на вас нарікати».

«Йой, учителю, я би небо прихилила їм, - полагіднішали її очі. - Та бог свідок, не маю звідки. -

Поспіхом утерла сльози й кивнула на дітей: - О, вже полуднє, а вони ще й дрібку в роті не мали - два рази на день їмо, бо лишилася чвертка міха борошна і корець бульби. Тим мусимо дотягнути до нового хліба. Йой, пане, - розридалася, - десь людям смерть дітей забирає, а тут і не загляне...»

Учитель ледь стримувався од сліз і, аби якось перевести розмову, запитав:

«Де ж ваш чоловік?»

«У пана Яблонського на стайнях».

«То щось заробить», - намагався розрадити її.

На те молодиця махнула рукою:

«Думаєте, ця нужда нами зароблена? Колись Данило працював у лісі. Мали ми там хатину, грунтець пан виділив, та й сяк-так з лихом боролися... Чотири роки тому панський гайдук упіймав у лісі Марунякового хлопчину, як той дерево рубав. Хтів хлопця побити, та мій вступився. Гайдук поскаржився панові, а в того суд короткий: «Забирайся з лісу. Хату свою можеш перенести куди хочеш, бо на цьому місці я собі вілію будуватиму...» Як ту хату перенесеш - за безцінь продали панові. Яблонський, бодай до ранку не діждав, втуманив нас- продав нам три морги, де ми тепер, на виплату. Домовилися за ціну, а як довелося платити, нам кажуть зовсім іншу ціну, вдвоє більшу. Ми до Яблонського.

«Що, - каже, - в контракті написано, те й будете платити. Тепер уже й процент виріс...» Усе, що Данило заробить, навіть додому не несе - платить Яблонському процент. А ми як пухли, так і пухнемо з голоду... Ет, - всміхнулася крізь сльози, - хіба лише ми, всі отак біду пхають наперед».

Пригадую минулорічну зустріч з Марком Даниловичем, комбайнером з цього села, що й нанашко.

Він тільки-но повернувся з обласної наради передовиків виробництва. Йдемо на польовий стан механізаторів. Дорога в'ється під гору. Мріють окутані сяйвом гори. Внизу легенький вітерець ніжно гладить сіруваті коси достигаючих хлібів. Вдалині дрімає ліс.

- Ото наше газдівство, - показує рукою під ліс, де видніється польовий стан. - Готуємо техніку - скоро жнива.

- Марку Даниловичу, ви б розповіли щось із свого життя.

- Яке там життя було, - спохмурнів комбайнер. - Колись біографія селянської дитини, як правило, зачиналася з газдівських телят. Мусили працювати на багатіїв... Пам'ятаю, мав я тоді десять років. Приженеш, бувало, телята з поля, господар заставляє ще рубати дрова, носити воду, чистити стайню - праця до пізньої ночі. А перед світанком будять тебе:

«Ти диви, розлігся, як пан! Вставай!»

Зірвешся спросоння, вмиєшся і підчікуєш.

«Ти чого це стовбичиш?»

«Просив-бим снідання».

«Люди-и! - заломлює руки газдиня. - Та в цього драба бога в серці немає - худібка голодна реве, а йому аби свої тельбухи набити!»

Трохи підростав - від телят ішов на косовицю, молотив чужий хліб. Як тепер, пригадую отой вересневий ранок тридцять дев'ятого. Сидів я он під тим горбом. Телята розбрелися по царині, внизу потічок шелестить по камінню співанку, сюрчать польові коники. «Якби мені ще до кінця року домучитися тут, - думаю, - може, якихось ліпших газ-дів на другий рік знайду». Отак замріявся, аж це:

«Хлопче, як ваше село називається?»

Підводжу голову. Ні, не сон - переді мною вершник, високий, засмаглий, з зірочкою на кашкеті. Зірвався я з місця.

«Наше село Кринички», - відказую.

Він спішився, іде до мене. Тоді сів поруч і питає:

«Ти чиї телята пасеш?»

«Микити Бовкуна...»

«Жени їх, хлопче, в село, нехай він тепер сам їх пасе, а тобі