Читати книгу - "Веселий ярмарок"

Мчить в село і зразу в крик:

— А мені? А я? Хоч скач —

Це ж найвищий нині шик!..

І уже батьки Тамари

Обсідають «Промтовари» —

Треба ж втерти носа Гнату!

Й тягнуть доньці у кімнату

Хутра, коралі,

Джинси, шиньйони...

Наперегони!

Наперегони!

В Гната, бризнувши слізьми,

Жінка сплескує:— А ми?

А студентка наша мила

Що — теля у бога з'їла?

Може, нас не потіша?

Чи з лопуцька в нас душа?

Гнат скипів:— Зарадим лиху!

Донька наша не для сміху!

Що ми — бовдури, не люди?

Все дістанемо для Люди!—

Й нумо нишпорити всюди,

Добувать якусь обнову —

Н аймо дернішу,

«люксову»!

«Нашу зміну,— кажуть,— пестимо!»

Та не книгами чудесними,

Не виставою новою —

Зачаровують їх перснями,

Засліпляють мішурою.

Перла, браслети,

Броші, кулони...

Наперегони!

Наперегони!

Тож начіплюють дівчата —

Часто зовсім не до речі —

Тих оздоблень пребагато,

Полонить уже їх злато!

Так стають кумиром речі.

Що тут сказать?

Даються нам взнаки

Оці змагання-перегони,

Що затівають часом оні

Надміру запопадливі батьки.

Невже ж їм невтямки:

Дари привчивши виглядать з віконець,

Вирощують вони

Речопоклонниць!

нічний діалог

Жартівлива варіація вірша

Роберта Бернса «Фіндлей»

— Хто це там стука в пізній час?

«Пробач, це я — читач!»

— Уже всі сплять в будинку в нас!

«Ну й що ж!»— сказав читач.

— Як ти наважився прийти?

«Прийшов!»— сказав читач.

— Таж мій режим порушиш ти...

«Пробач!»— сказав читач.

— Тебе впусти лише сюди...

«Ану!»— сказав читач.

— Не обібратися біди!

«Пусте!»— сказав читач.

— Надовго мій розвієш сон...

«Невже?!»— сказав читач.

— Докорів висиплеш вагон...

«Яких?»— спитав читач.

— Що схематичністю грішу...

«Вгадав!»— сказав читач.

— Що нецікаво я пишу...

«Атож!»— сказав читач.

— Знов будеш лаять за роман...

«Який?»— спитав читач.

— Та за останній — «Лан і план».

«Нудьга!»— сказав читач.

— А прочитав же ти його?

«Ні: задрімав, пробач.

От з «К о р о л є в о ю М а р г о»

Очей не скліпив, бач!»

— Макулатуру, видно, здав?

«Авжеж!»—сказав читач.

— І мій роман туди попав?!

«Аж три!»— зізнавсь читач.

Валентин Лагода

КОЛИ ЯК

В свою кишеню лізе він

(Якби ж такий та був один!)

Так неохоче, мляво явно,

Немов торкається вогню.

Зате, як лізе у державну,—

Аж розчепірить п'ятірню!

Віктор Лагоза

ОСТАННЄ ЗЛО

Цапину шкуру вгледіла Коза,

Яку повісили у краєзнавчому музеї.

Скрапнула з ока їй така рясна сльоза,

Що навіть мокро стало на алеї.

— Мабуть, згадала про любов,

Про те, як ви ходили вкупочці на пашу?

Як добре, що не згас, не охолов

Вогонь в старенькім серці вашім! —

Голубка з даху вуркотить Козі.

— Не бійсь — не охолоне,—

Коза крутнулась на одній нозі.—

Таке ні в яких згадках не потоне —

Чого лиш поміж нами не було...

О нене!..

Та він іще вчинив останнє зло —

В музей пробивсь поперед мене!

Вільям Лігостов

ПРИТЧА ПРО ДВОХ ЗЯТІВ - ДУРНОГО І МУДРОГО

Не тоді це, люди, сталось,

Коли правив цар Горох...

Батько-мати видавали

Доньок заміж — зразу двох.

От вони зятям і кажуть:

«Звичай є такий, тому

Ось вам килим, ось машина —

Вибирайте, що кому».

Перший зять на килим глянув,

Аж прицмокнув язичком:

«Гарна вещ! Не буде зносу.

Але придане з брачком...

Це в казках літав килим,

У казках! А взагалі

На причеп до цеї штуки

Треба дати й «Жигулі».

Що ж, не варто дивуватись —

Зять, відомо, ласий взять.

Тож чекають батько-мати,

Що заправить другий зять.

Ну, а той із молодої

Не спускає ока, знай...

Каже: «Хай бере він килим

І машину теж — нехай.

А мені?.. І сам не знаю...

О! Надумався! Мені

Дайте в посаг за дочкою

Всі, що знаєте, пісні —

І веселі, і журливі,

І розважні, і меткі,

І теперішні, і давні,

І народні, і такі...»

Батько-мати остовпіли,

Дуже їм кортить спитать:

«Де ти, доню, очі діла!?

Чи не дурень другий зять?

Де ж це видано і чуто,

Щоб у придане — пісні?.."

Та зятьок затятий трапивсь:

«Або так — а ні, то й ні!»

Балачок і суперечок

Ще багато там було.

Я усе те пропускаю,

Бо весілля — загуло!

Ой співали батько-мати

І веселих, і журних,

Та і ловко ж як, їй-богу,

Діло ладиться у них!

День співають, другий, третій...

Вже змарніли із лиця,

Вже охрипли бідолахи,

А пісням нема кінця.

А зятьок не підганяє,

Заспокоює зятьок:

«Ви не дуже надривайтесь,

Ще повернете боржок...»

Рік минає, другий, третій...

Вже знайшлись онуки там.

Баба з дідом їх колишуть,—

І нема кінця пісням.

Перший зять тут на порозі,

Як Пилип із конопель:

«Хай і наших поколишуть,

Розтуди його в качель!»

Другий зять не гарячкує,

Слово мовив — і мовчок.

«Хай ідуть, якщо захочуть,

Та за ними ще ж боржок...»

Рік минає, другий, третій...

Килим той пожерла міль,

Геть із'їздився-зносився

Той швидкий автомобіль,

Перероблено роботи,

Пережито — тьмуща-тьма...

Вже і правнуки на часі,

А пісням кінця нема!

Баба з дідом кажуть зятю:

«Ділу треба класти край —

Нажилися ми доволі,

Помирати відпускай».

А у зятя у зіницях

Аж кипить лукавий сміх:

«Гарних ви пісень співали,

Та не всіх іще. Не всіх!»

...Так живуть вони і досі

В мирі, шані та добрі.

Сам оце недавно гостем

Був у їхньому дворі.

Та й до хати запросили —

Заспівав, загув народ,

Бо дурна без пісні чарка,

Як без хліба — сало. От!

Я сказав би ще... Та притчу

Вже давно пора кінчать.

Ну, а вам видніше, люди,

Де дурний, де мудрий зять,

Вільям Лігостов

МОНОЛОГ

одного молодого і вкрай знервованого киянина, якому, бачте, дуже кепсько живеться

В Боготі — гамени, в Панамі — банани,

В Нью-Йорку — вроздріб наркотики...

А в Києві?.. «Знову цвітуть каштани...»

А я потребую екзотики!

От Чікаго узять — там скучать не дадуть,

Встигай лиш хапати моменти.

На вулицю вийди вночі — приб'ють.

Гарантія — сто процентів.

А тут?.. Хоч до ранку горлай, гундось

Репертуар гульвіси —

І то пощастить, як трапиться хтось,

«Ліхтаря» під око підвісить.

Хіба це місто! Агро-промвінегрет!

Для пенсіонерів заводь тиха.

От і нудьгуємо — я і Кет,

Майже законна моя чувиха.

О!