Читати книгу - "Шлях Абая"

Абилгази різко патягнув повід і обернувся до жигітів. Його вмилений сірий кінь, роздувши ніздрі, бив копитами сніг, кружляючи на місці. Піднявши над головою чорний шокпар, подарований Даркембаєм, Абилгази вказав вершникам на долину.

— Жигіти, ми досягли мети! Он табун заклятого ворога нашого — Такежана. Вісімсот голів! Ми їх зараз займемо! Жодного стригуна не залишайте, жодної найледачішої конячини! Дивіться, он там такежанівські табунники. Чи ж вам боятися цих незграбних дурнів з хворостинами в руках? Збивайте їх із сідел, сідайте на їхніх коней, а своїм закиньте повід на шию і женіть разом з косяком! Ну, голото, вперед! Тримайтеся купи, рушимо на ворога суцільною хмарою! Хай буде вдалим похід бідняків. Вперед! Бий їх! Бий! — вигукнув він і вдарив канчуком свого сірого.

Жигіти ринули за ним. Звихрюючи пухкий сніг, загін лавиною покотив схилом пагорка. Тупіт, гикання, бойовий клич «кеу-кеу», свист, перестук соїлів злякали табуни, що мирно паслися. В косяках Такежана коні звикли до вільного життя на тихих, безлюдних пасовиськах. Напівдикі степовики, гарячі й непокірні, не дали й наблизитися: хропучи і форкаючи, вони понеслись щодуху до гір Шолпан, тільки гриви та хвости на скаку розвівалися. Грудки снігу, вирвавшись з-під тисяч копит, вкрили рівнину білим туманом, здавалось, раптом піднялася пурга. П’ятнадцять жигитеків і п’ятеро жатаків, виділені Абилгази для відгону табунів, ледве встигали за ними, гиканням і криками наводячи на коней ще більший жах.

Тим часом двадцять п’ять жигітів, щільним гуртом скачучи за Абилгази, ринули на табунників, які, побачивши нападаючих, теж намагались зібратися докупи. Десятків зо два їх уже рушили назустріч загонові Абилгази, галасуючи і розмахуючи соїлами.

Закутані поверх чапанів у товсті балахони з грубої вовни, в натягнутих на малахаї для захисту од вітру широких башликах, табунники здавалися казковими велетнями. І коні підходили їм: вгодовані ялові кобили, великі жеребці з хвилястими гривами аж до колін. Повільно виступаючи з самого ранку в охороні табунів, вони й разу не спітніли, мороз укрив памороззю їхню довгу шерсть, перетворив гриви на бурульки, і тепер вони схожі були на великих кошлатих чудовиськ.

Серед табунників був і Азимбай, який різко виділявся у своєму лисячому малахаї і в світло-жовтій дубленій овчині. Червоне обличчя його розпухло з холоду, повіки ще більш почервоніли.

Присутність Азимбая не була випадковою. Ще з того дня, коли Базарали пробував порозумітися з Такежаном, він був насторожі. Син зажерливого, підозріливого й хитрого Такежана виявився розумнішим, прозорливішим і за свого батька, і за всю рідню. «Якщо Базарали замислив мститися, він почне з того, що забере коней»,— вирішив Азимбай і вжив своїх заходів. Він приїхав на пасовисько, розставив табунників в охорону і залишився доглядати за ними.

Тільки-но загін Абилгази з’явився на вершині пагорка, Азимбай відразу зрозумів, що це значить. Він негайно поскакав по косяках, збираючи табунників.

— Це не подорожні, це вороги! Умріть, але не віддавайте коней! Бийтеся сміливо!.. Нападайте самі! — кричав він.

Але табуни вже помчали. Азимбаго вдалося затримати табунників, які, вдаючи, що намагаються наздогнати налякані косяки, рятувалися від нападаючих. Люто лаючись, він зібрав навколо себе чоловік з двадцятеро.

— Не в табунах зараз діло, нехай скачуть! Треба ворогів одбити! — кричав він і, вихопивши з рук підлітка-табунника соїл, повів своїх людей назустріч Абилгази.

Обидва гурти вершників, що стрімко мчали один на одного, зіткнулися на сніговій галявині біля заростів таволги. Базарали раніш за інших пізнав Азимбая і гукнув своїм жигітам:

— Он синок Такежана скаче назустріч! Зваліть спочатку його, а за табунників візьметеся потім.

Азимбай скакав посередині свого загону. З обох боків його охороняли два здоровенних жигіти на високих конях — рудому і вороному. Коли обидві групи збилися докупи, Базарали і Абилгази опинилися просто проти Азимбая. Його охоронці одночасно змахнули соїлами.

Майстерності битися соїлами на конях Базарали і його друг навчилися змалку. Вони легко відбили напад обох велетнів, під могутнім ударом Базарали соїл табунника на вороному коні переламався, наче очеретинка. Але не встиг Базарали обернутися, як Азимбай, скориставшись нагодою, підскочив до нього, хрипко викрикуючи:

— Не заспокоюсь, доки не порішу тебе!

Він щосили вдарив Базарали соїлом по голові і, тріумфуючи, вилаявся. Але в ту ж мить удар по потилиці приголомшив його: це Абилгази, впоравшись із своїм супротивником, пустив у діло чорний даркембаївський шокпар. Соїл випав з рук Азимбая. Випустивши повід, він усім тілом відкинувся на круп коня. Базарали, ще не очунявши від удару, врізався між ним і табунником, який намагався підтримати хазяйського сина. Міцно схопивши Азимбая залізною рукою за комір кожуха, Базарали потяг його з сідла і, щосили вдаривши другою рукою по обличчю, скинув з коня, якого відразу ж схопили за повід жигіти.

Чорнобородий парубійко на вороному коні, той, з рук якого Базарали вибив соїл, тепер, підібравши інший, знову налетів на Базарали. Це був той самий жигіт, що на покосі в Шуйгінсу ладен був вдарити косою по ногах Абди. Він люто розмахнувся, але Базарали щосили вдарив шокпаром по його коліну, не захищеному товстим кожухом. Чорнобородий зойкнув, соїл його ковзнув по плечу Базарали. Зігнувшись від болю, неначе переломившись надвоє, здоровенний жигіт звалився з свого жеребця. Базарали сам не сподівався, що сутичка з цим велетнем закінчиться так швидко і, незважаючи на біль у голові і плечі, мимоволі посміхнувся, оглянувшись на поваленого ворога. Величезний, закутаний до того ж у товстий кожух і балахон, він, намагаючись підвестися, борсався на снігу, неначе величезний беркут, підстрелений у крило.

Поряд бився Абилгази. Даркембай недарма довірив йому свій чорний шокпар: під ударами жигіта з коней злетіли ще три табунники.

Сили супротивників майже однакові: табунників було не набагато більше. Але досить було збити з коней Азимбая і двох старших табунників, як решта кинулася тікати, розсипавшись по долині. Абилгази наказав усім своїм жигітам пересісти на всіх коней, що залишилися без вершників. Білого коня Азимбая він віддав силачу жигітові Месу.

— Не давайте нікому втекти! Збивайте з коней усіх! Усіх залишайте пішими! Якщо хоч один залишиться на коні, він дасть знати в аули про напад! кричав Абилгази.

Він послав Меса з кількома жигітами за одною купкою втікачів, а сам з десятком інших рушив за рештою. Частина жигітів залишилась біля Базарали.

До полудня всі до одного табунники лишились без коней, частина їх лежала на снігу непритомними. Тим часом жигіти, що гнали табуни, вже перевалили через Шолпан, перетяли Ойкудик і дістались долини брали.