Читати книгу - "Маруся"

Тут увесь народ, кожний хоч по жменьцi, кидали землю у яму, щоб бути з нею ув однiм царствi, а далi бояри засипали лопатами, i зовсiм докiнчили, i верх вивели, i у головах поставили хрест високий та товстий i зеленою краскою обмальований…

От i уся Марусi пам'ять!..

Пришедши додому, i попи, i увесь народ, i трудящi стали лагодитися обiдати. Настя перша кинулась:

- Де ж наш Василь? Нехай мiй голубчик, мiй жених-удовець нехай сiда на посад сам собi.

Василя нема! Сюди-туди, де Василь?.. Нема нiгде…

Ськали-ськали… нема! Та вже один старий розказував, що ще на кладовищi пiдняв його, i трусив, i водою бризкав; нi на превелику силу вiн очуняв i, вiддихнувши трохи, сказав, що пiде проходитись. Чоловiк пустив його i пiшов до гурту, а де вже вiн дiвся, - вiн не вглядiв.

Кинулись бояри, хто помоторнiший, ськать його: шукали i на кладовищi, i по бору, i де то вже його не шукали… нема та й нема! Нiчого робить, без нього пообiдали.

Пiсля обiд, як усi, дякуючи Наума i Настю i поминаючи Марусю, порозiходились i як уже дома усе поприбирали, послав Наум у город до Василевого хазяїна, чи не там вiн? Не було й нема! Послав до родичiв - не чули i не бачили!

Справляли Наум i Настя вп'ять i третини, i дев'янини, i полусорочини, i сорочини як треба по-християнськи… I що то за обiди були! На усе село. Багато i старцям милостинi подавали. Василя же не було та й не було! I слух об нiм запав! Найбiльш журився за ним Наум, боячись, щоб вiн сам собi не заподiяв смертi. Сумуючи об сiм, частенько плакав, а рано i вечiр моливсь за нього богу, щоб його сохранив i на розум навiв, i привiв би його до нього, щоб було кому їх доглядiти.

Вже й год минув пiсля Марусi. Старi вiдпоминали її як треба i попам заплатили за сороковусти, що наньмали аж у трьох церквах, а у четвертiм монастирi - i дякам за псалтир, що шiсть недiль, поки Марусина душа лiтала круг її гроба, читали над ним. Стара Настя журиться, неначе сьогоднi поховала дочку, а Нцум усе тiльки її розважа i каже:

- Що ж робить? Молись богу! Перетерпимо тут, буде добре там! Його свята воля! От Василя менi жалчiш, що - не дай боже!- чи не пропав вiн i з тiлом, i з душею.

А сам усiм хазяйством розпоряджав i усе дбав, а що змiг, то й сам робив не лiнуючись. А що тiльки збере хоч трохи чого, так i роздає бiдним та неiмущим. Усiх обдiля.

Стане було Настя казати:

- Та чого ти так клопочеш? Нащо нам се? Чи воно є, чи нема - усе равно. Наш вiк - день!

- Та хоч би й час, - каже Наум, - не собi я роблю, не для себе дбаю. Усе у руках бога милосердного, усе його, а я тiльки робiтник його. Передаю через старцiв божих у його святi руки. Грiх лежачи хлiб їсти; поки здужаю, довжон i робити, i бiдним подавати. Повелить iти до Марусi, пiду, хвалячи бога, а кому се зостанеться, той i спасибi скаже, i вiдпомина нас, коли схоче, а не схоче - як хоче; я своє дiло роблю, поки є сила.

- Минув вже i другий год. На третьому прийшов до них чоловiк з города, а вiн того лiта ходив у Київ, та й каже:

- Кланявся вам ваш Василь! Наум так i скрикнув вiд радостi.

- Де ти його бачив? - Та й гукнув на Настю (бо вже собi на старостi стала глухенька), щоб iшла ближче слухати про Василя.

Зрадувалась i Настя, бо й вона дуже жалкувала, що не було об ньому нiякої чутки, пiдсiла до того чоловiка i просила, щоб розказав, де вiн його бачив i як йому поводиться.

От чоловiк i каже:

- Бачив його у Києвi, i вже вiн не Василь, а… отець Венедихт…

- Як се так? - закричали обоє старi.

- А так, - каже чоловiк, - що вiн там пiшов у ченцi.

- У ченцi? - сказали вп'ять обоє та й стали богу молитись i дякувати, що довiв його до спасенного пуття.

- Вiн у Печорському монастирi i вже дияконом, i при менi, - так-то розказував той чоловiк, - служив службу божу. А як розпитав мене, що я з сих мiст i вас знаю, так закликав до себе i казав: "Кланяйся їм, я їх, - каже, - як отця i матiр почитую i щодня, як служу, то i їх, i вмершу дочку їх на божiй службi поминаю, i, скiльки дасть бог вiку прожить, щодня буду їх поминати. Через їх молитви бог мене спас i вирвав з рук диявола: як вмерла Маруся, то я, грiшний, бiля неї заклявся самому собi смерть подiять, i як поховали Марусю, я тихенько вiд них, щоб мене не спинили, пiшов свiт за очима, узявши тiльки у жменю землi з Марусиного гроба, щоб хоч з одною землею, - що її покрива, укупi лежати. Як я iшов i куди iшов через цiлiсiнький день i нiч i вп'ять день, - я нiчого не тямлю. Схаменувся вже над рiчкою: стою на кручi, а якiїсь два ченця мене схрещують i святою водою обкроплюють та говорять менi премудрiї речi. Довго того було, поки я у розум, - каже Василь, - прийшов, а затим тi ченцi привели мене у Київ, у Печорський монастир. От мене тут прийняли i довго розважали, а далi, як прийшло вiд общества моє увольненiє, то й постригли у ченцi, а за голос i дияконом настановили. Кланяйся, - каже, - моїм родителям: от їм i проскура свята, i нехай до мене прибудуть, коли ще проживу на свiтi, бо тiльки моєї i думки, тiльки й помишленiя, щоб швидше бути укупi з Марусею".

Узяв Наум проскуру, поцiлував та й задумавсь, а далi й каже до Василя, неначе вiн тутечка перед ним стоїть: "Адже ти вже тепер отець Венедихт… ти служиш службу божу… чого ж ти спотикаєшся? Ей, молись, щиро молись! Пам'ятуй, що у отченашi читаєш: да будеть воля твоя, iзбави нас од лукавого!.."

На тiм же мiсцi i у