Читати книгу - "Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1"

— Ми на тебе чекали, — сказало воно. — Давно чекали. Заходь.

Навіть не розплющуючи очей, я здогадався, хто це.

Це був Чоловік-Вівця.

11

Ми розмовляли, сидячи один напроти одного за старим столом. Маленьким круглим столом, на якому горіла свічка у грубій глиняній мисочці. Ніяких інших меблів у кімнаті не було. Навіть стільців. Ми сиділи на купах книжок, звалених на підлогу.

Це була кімната Чоловіка-Вівці. Продовгувата й тісна. Стіни і стеля створювали часткове враження, ніби вона нагадує кімнату в колишньому готелі «Дельфін», та, придивившись уважно, я не помітив ніякої схожості. Навпроти дверей — вікно. Забите зсередини дошками. Забите, напевне, досить давно, бо щілини між дошками заповнила попелясто-сіра пилюка, а головки цвяхів поржавіли. Більше нічого в кімнаті не було. Не кімната, а коробка. Без електричної лампочки під стелею. Без шафи. Без ванни. Без ліжка. Спав він, напевне, на підлозі, загорнувшись в овечу шкуру. Уся підлога, крім вузенької доріжки, якою насилу могла пройти людина, була завалена старими книжками, газетами та підшивками з вирізками. Папір збляк, дещо поточили черви, дещо розсипалося на дрібні частини. Одного мого погляду було досить, щоб збагнути, що всі ці матеріали стосувалися історії вівчарства на Хоккайдо… Мабуть, архів зі старого готелю «Дельфін» перебрався сюди? Там колись цілою кімнатою з документами про овець завідував батько власника готелю… Цікаво, що з ними сталося?

Якийсь час Чоловік-Вівця розглядав моє обличчя у миготливому полум’ї свічки. Непропорційно велика тінь Чоловіка-Вівці тремтіла на стіні в брудних патьоках за його плечима.

— Давно не бачилися, правда? — сказав він з-під маски. — Однак ти не змінився. Начебто трохи схуд?

— Авжеж. Таки схуд, — відповів я.

— Ну, а що там у зовнішньому світі? Нічого нового? Що там відбувається — цього ми не знаємо, — сказав він.

Я заклав ногу на ногу і похитав головою.

— Все як завжди. Нічого особливого не помітно. Тільки все щораз ускладнюється. І змінюється дедалі швидше. А загалом — нічого нового.

Чоловік-Вівця кивнув.

— Ну, а нова війна ще не почалася?

Я здогадувався, котру з воєн він вважав останньою, але похитав головою.

— Ще ні, — відповів я. — Ще не почалася.

— Однак невдовзі почнеться! — сказав він одноманітним голосом, потираючи руками в рукавицях. — Остерігайся! Як не хочеш, щоб тебе вбили, — будь насторожі. Війна обов’язково буде. Вона завжди виникає. Не буває так, щоб її не було. Навіть коли здається, що її не буде, все одно буває. За своєю природою люди схильні вбивати одні одних. І вбивають, поки сил вистачає. А коли втомлюються — трохи відпочивають. Потім знову починають взаємознищуватися. Так у світі заведено. Нікому не можна довіряти. І таке становище не зміниться. А тому не можна нічого вдіяти. Не подобається — нічого іншого не залишається, як утекти в інший світ.

Овеча шкура на ньому здалася трохи бруднішою, ніж колись. Вовна повсюди засмальцювалась і збилася у ковтуни. Чорна маска на обличчі також мала набагато пошарпаніший вигляд, ніж та, яку я пам’ятав. Вона здавалася нашвидкуруч виготовленою частиною маскарадного костюму. А може, таке враження виникло під впливом вологих стін кімнати, схожої на погріб, і тьмяного полум’я свічки. Або через те, що пам’ять завжди ненадійна і зберігає все в рожевому світлі. Однак не тільки одежа Чоловіка-Вівці, але й він сам здавався набагато потріпанішим, ніж колись. За чотири роки він постарів і згорбився. Раз у раз глибоко зітхав, і те зітхання дивно різало слух. Неприємним звуком — ніби щось, потрапивши в трубу, перекочується, б’ється об стінки, а назовні не вилітає.

— Ми думали, ти прийдеш раніше, — сказав Чоловік-Вівця, поглядаючи на мене. — А тому весь час чекали. Недавно хтось приходив. Ми подумали — ти. А виявилося — хтось інший. Хтось помилково забрів. Дивно. Інші люди так просто не могли б сюди попасти. Та байдуже. Головне — ми думали, ти прийдеш раніше.

Я здвигнув плечима.

— Я, звичайно, думав, що сюди прийду. Що мушу прийти. Однак не міг зважитися. Часто сон бачив. Про готель «Дельфін». Постійно один і той самий. Та поки зважився сюди прийти, минуло багато часу.

— Намагався про це місце забути?

— Забув до половини, — зізнався я щиро. І подивився на свої пальці, освітлені миготливим полум’ям свічки. «Мабуть, протяг?» — здивувався я. — Думав забути все, якщо вдасться забути до половини. І жити так, наче тут зі мною нічого не сталося…

— І все через те, що загинув твій друг?

— Так, — відповів я. — Через те, що загинув мій друг.

— Але врешті-решт ти сюди таки повернувся, — сказав Чоловік-Вівця.

— Так, урешті-решт сюди повернувся, — погодився я. — Не зміг забути про це місце. Як тільки намагався забути — щось обов’язково мені про нього нагадувало. Мабуть, воно для мене особливе. Незалежно від того, подобається воно мені чи ні, я відчуваю себе його частиною. Сам не знаю, що це конкретно означає, але відчуваю це дуже чітко. Хтось плаче тут за мною. І шукає мене. А тому я вирішив сюди приїхати. Скажи, де зараз я, власне, перебуваю?

Чоловік-Вівця довго дивився мені прямо в очі. Потім похитав головою.

— Подробиць і ми не знаємо. Тут вельми просторо. І дуже темно. Наскільки просторо й наскільки темно — нам не відомо. Ми знаємо тільки про цю кімнату. А тому не можемо докладно про щось інше розповісти. У всякому разі, ти прибув сюди, бо настав час, коли ти мав прибути. Ми так думаємо. Не сумнівайся. Напевне, хтось за тобою плаче. Хтось тебе шукає. Якщо ти це відчуваєш — отже, так воно і є. Так чи інакше, а твоє повернення сюди — цілком природна річ. Як повернення птаха у своє гніздо. Цілком природна. Якби ж ти не бажав повернутися — це означало б те саме, що цього місця взагалі немає…

І Чоловік-Вівця знову потер рука об руку. Велетенська тінь на стіні загойдалася в такт його рухам. Так, ніби чорний привид збирався напасти на мене зверху. Зовсім як колись у фільмах-коміксах.

«Як повернення птаха у своє гніздо», — подумав я. Мені здалося, що Чоловік-Вівця таки правий. Я повернувся сюди тільки на чийсь поклик.

— Ну, розповідай, — тихо сказав Чоловік-Вівця. — Розповідай про себе. Тут — твій світ. Нічого не соромся. Що в тебе на душі — про те й розповідай докладно, не кваплячись. Не сумніваюсь, ти маєш про що