Читати книгу - "Казкові пригоди Грайлика"

— Ти хто? — спитав Грайлик.

— А ти?

— Я Грайлик.

— А я — Недо.

— Ти гетько?

— Ні.

— Майстренчук?

— Теж ні. Тобто я з роду майстренчуків, але…

— Що?

Хлопчик одвів очі:

— Ледар я. Все недоробляв, не доводив до кінця, кидав на півдорозі. І мене виключили з майстренчуків.

— А чого ти за вухо тримаєшся?

— Та… Звичка вже така. Мене гетьки не ув’язнили. Залишили для розваги. Весь час підкрадалися і зненацька смикали за вухо. Бач, це, праве, вухо у мене навіть більше за ліве.

— Бідний ти, бідний, — поспівчував йому Грайлик. — Ти тут ховаєшся від гетьків?

— Ховаюся. Але вони все одно мене знайдуть. Вони такі… От якби у те здоровенницьке дупло залізти, може, не помітили б. Але я вже пробував, ніяк не виходить. Не можу дотягтися.

— Давай я тобі допоможу. Підсаджу на цю гілку, а потім ти мені руку подаси, я влізу і підсаджу тебе на ту, вищу, біля дупла.

— О! Це ідея. Я й не подумав.

Грайлик допоміг хлопчику залізти у дупло і вже тоді спитав:

— А ти мого товариша не бачив? Я його шукаю. Рудуватий такий і брови набурмосені.

— Не бачив, — винувато сказав Недо. — На жаль! Нікого не бачив. А втім, тут така гущина — за два метри вже нічого не видно. А гілки весь час шарудять, — може, він там і лазить.

— А що ж ти їстимеш? Ти ж, мабуть, голодний?

— Тут білки у дуплах живуть. Горіхів, грибів сушених повно. Не бійся.

— Ну тоді бувай здоровий! Мушу продовжили пошуки свого Сумнівана.

— Щасти тобі! — Недо помахав Грайлику з дупла, і Грайлик поліз далі.

РОЗДІЛ VII

Моргалочка. Примирення

Довго він ліз, не бачачи нічого, крім листя, гілок і колючок.

Аж от далеко внизу серед зелені майнула раптом руда голова.

— Сумніван! — радісно вигукнув Грайлик.

Голова повернула догори обличчя.

То був не Сумніван. То була незнайома дівчинка, яка, дивлячись на Грайлика, часто-часто моргала очима.

— Ти хто? — гукнув згори Грайлик.

— А ти? — спитала дівчинка. Видно, у Раптомандії не заведено було зразу відповідати.

— Я Грайлик.

— А я Моргалочка.

— Ти диви! Майже як наша Галочка. Ти з гетьків?

— Не зовсім. Тато гетько, а мама з майстренчуків. Коли маму заарештували, я втекла сюди.

— А чого ти там унизу? Там же сиро, мокро й холодно.

— А я впала, а потім заплуталась у ліанах і не можу виплутатися. Не знаю, що й робити.

— Зараз я спущуся й допоможу тобі.

— Не спускайся, не спускайся, бо тут такі нетрі, такі колючки, що й ти заплутаєшся і не виберешся.

— То що ти думаєш — я тебе залишу тут пропадати? Ні. Так у нас не роблять.

— Де це — у вас?

— У Дитиндії. Є така країна.

— Я знаю, чула. Але все одно — не ризикуй. Бо я собі потім не прощу.

— Уже спускаюся, — рішуче сказав Грайлик.

Чим нижче спускався Грайлик, тим зарості ставали все густішими й густішими. Підлісок весь складався з непролазних колючих чагарів, переплетених виткими ліанами. У Грайлика вже були геть подряпані руки й ноги, але він на це не зважав. Нижня гілка дерева була високо над землею, і Грайлик подумав, що залізти по товстому стовбуру назад на неї він, мабуть, не зможе, але відступати було пізно. І Грайлик стрибнув. У самісінькі колючки. Мимоволі зойкнув від болю, але одразу ж через силу усміхнувся дівчинці:

— Нормально!

Моргалочка співчутливо-винувато сказала:

— Ну нащо було треба?.. Тепер через мене й ти заплутаєшся.

— Нічого! Не заплутаюсь. Ти тільки не смикайся. Я буду похитеньку. — І Грайлик почав обережненько вивільняти Моргалочку.

Це була справа важка і копітка. Бо в Грайлика, крім маленького складаного ножика, нічого не було. І деякі ліани доводилося перерізати довго.

Але Грайлик був наполегливий, і справа потроху посувалася.

— От тобі морока! — часто-часто моргаючи, ніяково говорила дівчинка. — Ти вже на мене не гнівайся. Ти вже мені пробач.

— А де твій тато? — спитав Грайлик.

— Ану його! Не зміг маму відстояти, захистити. Не хочу про нього й балакати.

«Яке то щастя, коли в тебе гарний тато. Коли можна тільки пишатися ним», — подумав Грайлик, згадуючи свого Усміхайла Петровича. І так йому стало жалко цю руденьку дівчинку! Може, вона тому й моргає весь час, що в неї такий тато безсовісний.

— Стривай, стривай, я вже скоро, — примовляв Грайлик, вивільняючи її.— Слухай, а у вас в Раптомандії, крім тебе і Недо, є ще діти?

— Аякже! — сказала Моргалочка. — Тільки їх усіх гетьки загнали за колючий дріт — у Табір Військового Виховання. І гетьківських, і майстренчуківських.

— А де той табір?

— На Горі Дідівщина.

— Ну все. Вилазь.

— От спасибі тобі, Грайлику. І де ти такий узявся, меткий і проворний.

— А що ж ви далі з Недо робитимете? Невже все життя отак у хащах ховатиметесь, білоччиними запасами харчуватиметесь? Та бачу, ти й з ним не дуже контактуєш. Він там у дуплі, ти тут на землі.

— Так уже склалося, — зітхнула Моргалочка. — Він з майстренчуків, я з гетьків.

— Так його ж з майстренчуків вигнали, а ти з гетьків утекла. Ану полізли, я вас помирю. Не можу я вас так залишити. Удвох вам легше буде.

Моргалочка спершу почала відмовлятися, але потім погодилася. Дівчатка миролюбніші за хлопців.

На те дерево, з якого Грайлик стрибнув, видряпатися вони не змогли. Почали шукати іншого. Біля самісінької землі була така гущина, що продиратися крізь неї було надзвичайно важко. Поодинці вони цього просто не змогли б зробити. А так Грайлик розсував, відхиляв віти, даючи пролізти Моргалочці, а тоді вона робила те ж саме, допомагаючи йому. Та все одно кілька метрів до дерева, по якому можна було залізти нагору, вони долали майже півгодини. Та от вони вже біля нього і дряпаються до дупла, де ховається Недо.

Почувши шурхіт листя і тріск гілочок, Недо вистромився з дупла — скуйовджений і переляканий. Та, побачивши Грайлика й Моргалочку, полегшено зітхнув і радісно усміхнувся:

— Ху! А я вже думав, що гетьки по мою душу.

— Та ні. Це ми, — сказав Грайлик. — От привів тобі Моргалочку, щоб вам було веселіше. Ану помиріться зараз же!

— А… а ми й не сварилися, — буркнув Недо, червоніючи й опускаючи очі.

— Все одно. Беріться мізинчиками й кажіть: «В мирі, в мирі назавжди. Хто посвариться — свиня!» У нас так